Всю дорогу Суниця базікав, не змовкаючи ні на мить. Ліщина завважив, що будь-яке його запитання, що починалося з «де» чи «куди», спонукає Суницю негайно урвати співрозмовника невтримним потоком балаканини. Він вирішив перевірити, чи правильне його спостереження. Коли Суниця сказав: «Ось ми вже й підійшли до великої нори, тільки іншим шляхом!», Ліщина знов спитав:

— А де…

Вмить Суниця вскочив у бічний вхід, гукаючи:

— Жовтець! Ти йдеш у велику нору?

Ніхто йому не відповів.

— Дивно! — сказав Суниця, вернувшись і знов ведучи перед. — У цей час Жовтець завжди буває там. Я часто кличу його, щоб разом іти на вечерю.

Трохи відставши, Ліщина швидко обстежив бічний хід. На порозі лежала земля, що осипалася день тому. На ній виразно видніли сліди Суниці, але ніяких інших слідів тут не було.

Цього разу в залі було не так багато кролів. Перша їм трапилася Нільдрогайн. Вона розмовляла з трьома іншими гарними кролицями, і всі вони начебто щось жували. Пахло зеленню. Певне, тут, під землею, ці кролі мали якусь їжу, щось ніби салату Треари. Нільдрогайн спитала Ліщину, чи бачив він образ Ель-аграйри.

— Так, бачив, — відповів він. — Але мені не сподобалися ці дивні камінці. Мені більше до вподоби милуватися тобою і твоїми подругами, ніж якимись камінцями в стіні!

В цю мить до них підбіг Первоцвіт, і Суниця тихо заговорив до нього. Ліщина вловив його слова: «він ніколи не бачив Образу…» і відповідь Первоцвіта: «Ну, та це нам байдуже…»

Враз Ліщина чомусь відчув себе змореним. Він помітив Ожину за широкою спиною Первоцвіта й попрямував до товариша.

— Ходімо нагору, на траву, — тихо мовив він. — І хай ідуть усі, хто хоче з нами!

Цієї миті Первоцвіт обернувся до них і сказав:

— Мабуть, ви вже хочете їсти. Я покажу вам наші харчі.

— Ми підемо на сильфлай — попасемося надворі, — відповів Ліщина.

— Але ж дощ досі ллє, мов із відра! — заперечив Первоцвіт таким тоном, ніби про ходіння нагору не могло бути й мови. — Ми вас погодуємо тут.

— Мені дуже не хотілося б сперечатися, — твердо мовив Ліщина, — але ми повинні попастися. Ми не боїмося дощу.

Первоцвіт ніби аж жахнувся. А тоді несподівано засміявся.

Сміх незнайомий тваринам, тож на Ліщину й Ожину Первоцвітів сміх справив приголомшливе враження. Спершу Ліщина подумав, що Первоцвіт чи не захворів. А Ожина вирішив, що той хоче на них напасти, й позадкував геть. Первоцвіт так більш нічого й не сказав, тільки все моторошно хихотів. Ліщина й Ожина крутнулись і дременули нагору, неначе від тхора. На півдорозі натрапили на Чашечку. Вони легко обминули малого в широкому тунелі, а він обернувся й собі подався за старшими.

Сівши в траві, усі троє почали її скубти, не звертаючи уваги на дощ, який дзюрком стікав з їхніх кожушків.

— Слухай, Ліщино, — заговорив Ожина, — невже тобі й справді закортіло на сильфлай? Це ж просто жах, а не дощ! Я саме збирався щось там з’їсти й лягти спати. Що це ти надумав?

— Сам не знаю! Раптом мені страшенно захотілося вийти надвір і побути з вами разом. Здається, я розумію, що непокоїть П’ятого, хоч він, сподіваюсь, переборе свої настрої. У цих кролях і справді є щось дивне. Ти знаєш, вони запихають камінці в стіни? — сказав Ліщина.

— Що-що?

Ліщина розповів йому про Образ у ямі. Ожина так само нічого не розумів.

— Але і я тобі щось розповім, — сказав він. — Кучма таки не помилився! Ці кролі й справді співають, мов птахи. Я побував у лігві кроля Буквиці. Його самиця привела маленьких, і, знаєш, вона над ними попискує, мов вільшанка! Щоб швидше заснули, каже. Мені аж моторошно стало.

— А ти що про них думаєш, Глао-роо? — спитав Ліщина Чашечку.

— Вони дуже милі й добрі, — відповів той. — Але мене вражає, що вони всі такі жахливо сумні. І чого б то, адже вони такі великі та дужі, мають чудову колонію? Якісь вони, мов дерева в листопаді. Мабуть, я просто дурний, Ліщино! Якщо ти привів нас сюди, значить, це гарне, безпечне місце.

— Ні, ти зовсім не дурний! І кажеш правду. Щось вони всі та мають на думці!

— Зрештою, ми ж не знаємо, що тут скоїлося, чому їх зосталося так мало, — сказав Ожина. — Може, їх спіткала якась біда й тому вони такі невеселі?

— Ми цього не знаємо, а вони нам не розповідають. Та якщо ми зостанемося тут, нам доведеться все вивідати, щоб жити з ними в згоді. Нам не випадає битися з ними — вони такі велетні! I не можна допустити, щоб вони напали на нас.

— Мені здається, вони не вміють битися, Ліщино, — мовив Чашечка. — Хоч вони такі здоровила, та не схожі на справжніх бійців. Не те що наші Кучма чи Срібний.