О, з мене ще той філософ! Мені б у міністерстві якомусь попрацювати. Хоча б тиждень. А так пропадає талант. Живу без мети, я тут зайвий. Оно скільки довкола роботи, а я стою як пень…

Ось іще понесли когось. Цей уже не бешкетує, а плаче. Ну, плач, звичайно, очищає і таке інше. А взагалі, кожен повинен мати своє місце.

— Дорогу! Що — повилазило? Не бачите — несемо? Теж мені роззява! Ану щезни!

Зараз-зараз, пробачте…

Хто це стоїть під стіною? Він стоїть непорушно і дивиться. Він в окулярах, з книгою під пахвою. Напевно, розумніший за всіх.

— Скажіть, будь ласка…

О, він повернув голову.

— Ну?

— Скажіть, а що таке порядок?

Він дивиться на мене презирливо. Дивиться хвилину, другу. Бере книгу й гортає. Яка велика ця книга! Він дуже і дуже розумний, коли читає такі великі книги. Нарешті закриває її й каже:

— Ну, гаразд, я і без книги…

Ах, який він розумний! Без книги!

— Порядок? Що таке порядок?

— Еге, скажіть мені, що таке порядок.

— Порядок — це все!

О-о… Який же він тямущий! Оце так відрубав! Ах ти, боже мій, я б ніколи до цього не додумався.

В нашому величезному будинку постійно кипить робота. Яким же терплячим треба бути, щоб миритися з моєю присутністю! Все це триває вже стільки часу, що вони мене помічають лише тоді, коли я їм перепиню дорогу. Виходить, що я, аби якось виправдати своє існування, змушений їм заважати. Тоді й вони, і я переконуємося, що я таки є. Хоча насправді мене вже давно нема.

— Дорогу!

Ні, я таки хам. Доки можна терпіти моє знущання?.. Може, попросити вибачення?.. І щоб якесь місце виділили. Яке-будь, аби знав, що воно моє, що ніхто не займе його.

— Пане! Добродію! Ви такі розумні… Ви без книги таке… таке сказали… що…

— Зникни! Обрид!.. — процідив крізь зуби і блиснув очима.

Ні-ні, я таки неможлива людина. Всюди пхаюся, всім надокучаю. А з шафи, яку виносять попри, мене, лунає дитячий плач… Що за дитина там?.. Чия вона? Якою мовою плаче?

Ось відкрите вікно… На якому я поверсі? Двадцять четвертий чи двадцять п’ятий… Він сказав: зникни… зникни… зникни…

Для кого відкрито це вікно? Кого воно чекає?.. Чи не мене?..

Повинен вступитися, щоб більше нікому не мозолити очі, не цікавитися цими шафами, що забиті людьми, як лахами… Я мушу щезнути… Ось я перехиляюся через підвіконня… перехиляюся, перехиляюся… ах, як легко, як радісно летіти вниз… я ніколи ще не літав… летіння вниз — це насправді летіння вгору… я — янгол… я — сірий янгол… буденний янгол… янгол для всіх… вітайте мене… одне лише бентежить — це те, що їм доведеться тіло розбите моє прибирати… краще було втопитися в рі…