Після цього — сонце хилилося вже до вечірнього пруга — вони вийшли на берег, посідали на колоду, і Сіддхартха почав оповідати Васудеві про те, хто він і звідки, про своє життя — таке, яким він побачив його цього дня, в ту годину зневіри. До пізньої ночі лилась його розповідь.

Перевізник слухав дуже уважно. Кожне слово він брав до серця — й про те, хто батько-мати в Сіддхартхи, і про його дитинство, про науку й шукання, про радощі й нужду. З-поміж усіх Васудевиних чеснот ця була особлива, найбільша: він умів, як мало хто вміє, слухати. Перевізник весь час мовчав, але той, хто говорив, відчував, як близько до серця бере Васудева чужі слова — спокійно, щиро, уважно; він нічого не пропускав, не виказував нетерпіння, не висловлював ні похвали, ні осуду. Васудева лиш слухав. І Сіддхартха збагнув, яке то велике щастя — звірятись людині, що вміє так слухати, вливати до її серця свої шукання, свій біль, своє життя.

Та коли він, уже завершуючи розповідь, згадав про кокосову пальму на березі і про глибоке своє падіння, про слово священне «Ом» і про те, як, збудившись від сну, пройнявся любов’ю до річки, перевізник став слухати ще пильніше; заплющивши очі, він весь обернувся на увагу. Ось Сіддхартха змовк, запала тривала тиша, і Васудева промовив:

— Сталося так, як я й думав. Річка до тебе озвалась. І тобі вона стала другом, і до тебе заговорила. Це добре. Сіддхартхо, мій друже, зоставайся у мене. Колись мав я дружину, її ложе стояло поруч з моїм, та вона вже давно померла, і я вже давно живу сам. Лишайся зі мною, місця й харчів тут стане на двох.

— Дякую,— мовив Сіддхартха.— Дякую і приймаю твоє запрошення. Дякую тобі, Васудево, й за те, що так уважно мене ти вислухав! Нечасто трапляються люди, що вміють слухати, і я не стрічав ще нікого, хто б умів слухати так, як ти. Я повчуся у тебе й цього.

— Повчитися ти повчися,— сказав Васудева,— тільки не в мене. Слухати вчивсь я у річки, у неї повчишся й ти. Вона, річка, знав усе, в неї можна всього повчитись. Ось бачиш, одного ти в неї уже й навчився: того, що прагнути вниз, углибочінь поринати,— це добре. Багатий, вельможний Сіддхартха йде в найми до весляра, вчений брахман Сіддхартха стає перевізником — і це теж тобі підказала річка. Ще багато чого ти в неї навчишся.

Довго мовчав Сіддхартха й нарешті спитав:

— Чого ще, Васудево?

Перевізник підвівся.

— Година вже пізня,—він мовив.—Ходімо, о друже, спати. Про це «ще» я не можу тобі сказати. Дізнаєшся сам, а може, вже й знаєш. Я чоловік, бач, невчений, говорити не вмію, та й думати теж. Я вмію лиш слухати й бути святобливим, іншого я не вчився. Якби я вмів про це говорити й цього навчати, то став би, либонь, мудрецем, а так я простий перевізник, і діло моє — переправляти через цю річку людей. І переправив я їх багато — тисячі, й усім їм ця річка моя була не що інше, як перепона на їхнім шляху. Вони вирушали в дорогу у справах, по гроші, на весілля, на прощу, а річка перепиняла їм шлях, і тут завше був я, перевізник, і доставляв їх швиденько на той і на цей бік. Та тільки небагатьом із тих тисяч, усього лиш кільком, чотирьом чи п’ятьом, річка вже не була перепоною, вони почули її голос, прислухалися до неї, і вона стала для них священною, як священною стала для мене. А зараз ходімо нарешті спати, Сіддхартхо.

Так Сіддхартха зоставсь у перевізника й навчився плавати човном, а коли на переправі не було чого робити, він працював з Васудевою на рисовім полі, збирав у лісі хмиз, рвав банани. Сіддхартха навчився робити весла, й латати човни, й плести кошики, і тішився всім, що вмів, і так швидко минали дні та місяці. Багато чого міг навчити Сіддхартху Васудева, та ще більше вчила його річка. І в неї Сіддхартха вчився невтомно — насамперед слухати, прислухатись із завмерлим серцем, зі спраглою, розкритою душею, погамувавши в собі пристрасті, бажання, судження, думку.

Хороше жилося Сіддхартсі у Васудеви; часом вони перемовлялися кількома словами — небагатьма, але добре виваженими. Васудева розмовляти не любив, і Сіддхартсі рідко коли щастило схилити його до балачки.

— А тобі теж,— звернувсь якось Сіддхартха до перевізника,— тобі річка теж відкрила оцю свою таємницю: що часу немае?

На обличчі Васудеви заграла ясна усмішка.

— Так, Сіддхартхо,— відповів він.— Чи не хочеш ти сказати, що річка в той самий час повсюди: де виток і де гирло, де водоспад і де перевіз, на бистрині, у морі, в горах — повсюди і водночас, і що для неї не існує теперішності й немає й тіні майбутнього?

— Саме так,— мовив Сіддхартха.— І коли я це збагнув, то ще раз поглянув на свое життя, і воно виявилося також річкою, і хлопчика Сіддхартху від чоловіка Сіддхартхи та старця Сіддхартхи не відділяє вже ніщо дійсне, а тільки тінь. І попередні народження Сіддхартхи також перестали бути минулим, а його смерть і повернення до Брахми — майбутнім. Нічого не було, нічого не буде; все є, все має сутність і теперішність.

Сіддхартха говорив із захватом, це просвітління сповнило його глибоким щастям. О, хіба всі страждання — не час, хіба всі самокатування, самопобоювання — не час, хіба всі тягарі, усе вороже на світі не щезав, не кане в небуття, щойно долаєш час, щойно в думці вдається його усунути? Захоплено говорив Сіддхартха. Але Васудева лише променисто всміхнувся й кивнув головою на знак згоди — мовчки -кивнув головою, поплескав Сіддхартху по плечу й знов заходився коло роботи.

А іншим разом,— була саме дощова пора, вода в річці піднялася й грізно шуміла,— Сіддхартха сказав:

— А правда ж, о друже, річка мав багато голосів — дуже багато голосів? Хіба не чути в ній царського голосу, й голосу воїна, й рику бика, й крику нічного птаха, й Зойку породіллі, й людського зітхання, і ще сотні інших голосів?

— Це правда,— Васудева кивнув головою.— В її голосі в голоси всіх створінь.

— А знаєш, яке слово вона промовляв,— вів далі Сідхартха,— коли вдається почути водночас усі оті сотні, тисячі її голосів?