Шрифт:
Тим часом Юрій Луценко чекав на своїх соратників у наперед домовленому місці. Щоб дістати дозвіл на проведення мітингу, його оформили в заявці як зустріч із народним депутатом України. За законом відмовити виборцям зустрітися зі своїм депутатом ніхто не має права. Тим часом сніг, який мусили дружно прибирати соціалісти, оперативно почистили міські комунальні служби. Та вихід усе одно знайшли – революційні «двірники» заходилися підмітати сміття, зроблене з порваних портретів Леоніда Кучми.
Козел, запланований «окрасою» програми, між тим вивантажувався на той час повністю очманілими від його запаху революціонерами. Машину зупинили в якійсь підворітні, аби не псувати ефект несподіванки. Проте ефект виявився зворотнім: декого з тих, хто займався вивантаженням цапа, почало нудити просто там, у дворі. Свідками цієї сцени стали випадкові перехожі, котрі, як згадують учасники цих подій, тут же почали обходити це місце.
Нарешті козла привели до демонстрантів, почепили на нього заготований уже плакат і рушили через парк на центральну площу звичним уже маршрутом – до першого міліцейського посту. По дорозі цап привертав людську увагу, і міліція, зметикувавши, що відбувається, негайно звеліла згортати акцію. На що традиційно була ознайомлена з офіційним дозволом від міськради на її проведення. «Про козла у вас у заявці нічого нема», – спробував все ж таки припинити хуліганство старший патруля. На що отримав відповідь: «Цей козел – власність народного депутата Луценка!» За законом, він набув статусу недоторканності.
До речі, такий прийом застосовували і під час «України без Кучми». Аби міліція не змела наметове містечко відразу, на наметах почепили попереджувальні таблички: «Власність народного депутата Мороза», «Власність народного депутата Семенюк» тощо. Міліція, очевидно, скреготіла зубами, однак зазіхати на майно, заявлене як депутатське, все ж таки не ризикнула.
Козла припинили водити лише після того, як до учасників акції прибіг заступник Януковича і мало не зі сльозами попросив забрати тварину. Бо в противному разі завтра всіх, хто це допустив, не розбираючись, де чия провина, просто звільнять із роботи. Коли взялися везти цапа назад, виявилося, що водій, який його привіз, утік разом із машиною. Довелося шукати іншу, і хазяїн Борька, отримавши свого улюбленця назад, повернув усі гроші, відмовившись навіть брати орендну плату. «Сам рудого ненавиджу!» – пояснив він революціонерам свій вчинок.
На цьому, кажуть, епопея не закінчилася. Доброволець, міліцейський полковник, котрий відвозив козла в Макіївку, довго не міг витравити з салону своєї машини бридкий нудотний козлячий запах. До того ж посварився з дружиною – та навідріз відмовлялася сідати в цю машину. Тому авто довелося продати, після чого її власник остаточно зненавидів антинародний режим.
– Дуже класна річ була 2003 року на 1 Травня. Тоді вже Янукович став прем’єром, і для нього спорудили трибуну. Але не поруч із пам’ятником Леніну, а якраз навпроти. Це для того, щоб його не ототожнювали з комуністами, хоча саме це святкування виявилося чисто радянським. На трибуні стали новопризначений губернатор Анатолій Близнюк, Борис Колесников, якого я тоді зовсім не знав, і всі інші донецькі можновладці. А під пам’ятником Леніна примостилася опозиція: соціалісти і декілька комуністів. Наші тримають плакати: «Янукович, не гони порожняк!». До нас регулярно підходять спецслужби і кажуть: «Згорніть плакати, бо зараз буде прем’єр-міністр». Їх, звичайно, посилають відповідно за адресою, бо мають право тримати будь-які гасла, а особливо – у свято. Нарешті через площу суне колона демонстрантів. У мегафон чути приблизно таке: «На площадь вступает коллектив Первого маргаринового завода, продукция которого известна далеко за пределами Донбасса!» Враження жахливе. Таке, ніби я потрапив у радянське дитинство. Навіть гірше, бо тут кожну колону супроводжує міліціонер. Але тільки демонстранти починали розходитись, як наші тут же давали кожному в руки опозиційну пресу і різні друковані приколи про Кучму. Пригадую, як орговик із обладміністрації тоді бурчав: «Ми їм електорат позганяли, а вони його запліднюють».
Одначе такі акції опозиції хоча теоретично і мали повторюватися по всіх регіонах, насправді реалізовувалися в залежності від активності лідера. Фігурально висловлюючись, не всі області України мали на той час свого Луценка. Друга і остання спроба взяти діючу владу штурмом на всеукраїнському рівні мала назву «Повстань, Україно!» На відміну від «України без Кучми» про її початок владу попередили заздалегідь.
Так, 2 вересня 2002 року, за два тижні до оголошеної акції протесту лідери опозиції звертаються до преси з офіційним зверненням, де, зокрема, закликали:
«Напередодні Всеукраїнської акції громадянського протесту «Повстань, Україно!» ми звертаємося до вас: не зрадьте самих себе та своїх близьких, бо отруєна суспільна атмосфера загрожує однаково всім, хто живе в Україні. Ми розуміємо, що важко під час акцій протесту буде не лише нам – відкритим опонентам діючого режиму, а також і вам. Арсенал заходів режиму щодо журналістів «багатий»: відрізані голови, тортури, викрадення, побиття, позбавлення роботи, яка є сенсом вашого життя. Але навіть такі загрози не позбавляють журналістів з власною позицією від відповідальності якісно робити свою справу.
Влада буде лестити вам, роздавати почесті і нагороди, запрошувати на престижні зустрічі та у закордонні поїздки. Але пам’ятайте, що саме вас влада ненавидить більше за всіх! Саме ця влада убивала і принижувала вас в особі Г. Гонгадзе, І. Александрова і багатьох, багатьох інших, убивала з особливим цинізмом, звірством і жорстокістю! Ця влада не може вас не ненавидіти, бо вона ненавидить правду і свободу! Бо знає, що основне покликання журналіста – нести правдиву інформацію!
Розуміючи залежний стан нашої журналістики, ми не закликаємо вас ставати на бік опозиції. Ми тільки просимо вас не писати і не говорити неправду».
Акція громадянської непокори «Повстань, Україно!» мала початися зранку в понеділок, 16 вересня. Вже з суботи всі під`їзди до Києва були перекриті міліцейськими кордонами. Планувалося не пустити в столицю автобуси з регіонів. Тамтешні активісти не приховували, що збираються організовано вирушати на Київ, аби приєднатися до акції. Звісно, кожного пасажира поїзда, електрички чи рейсового автобуса не перевіриш. Хоча якщо міліція бачила велику групу людей, вона обов`язково перевіряла документи в усієї компанії. Але замовлені автобуси від звичайних рейсових все ж таки можна було відрізнити. Комусь удалося прорватися, одначе значну частину учасників зупинили на підступах до Києва і завернули назад.
Те ж саме коїлося в регіонах, і зокрема – в такому специфічному, як Донбас – ділянка «фронту» Юрія Луценка. Влада в переддень акції скасувала рух приміських електричок, намагалася навіть скасувати автобусні рейси. Проте, на відміну від залізничних поїздів, приватні автобусні перевезення заборонити не могла навіть влада. Тому біля в’їзду у Донецьк у рейсові автобуси заходили «беркутівці» з автоматами, в бронежилетах і питали в пасажирів: «Комуністи, соціалісти є?». Останній раз на Донбасі таку фразу чули 1942 року.