Шрифт:
Показовим прикладом неоднозначного сприйняття ліквідації ДАІ в суспільстві служить випадок із київським програмістом Володимиром Колесниченком, який намагався судитися з Президентом України, твердячи, що така ліквідація негативно позначилася на ньому як автомобілістові. «Моя «Волга» не з нових, про такі кажуть – «танки грязі не бояться». І за кермом усього два-три роки. Але я везу двох дітей, і мені не байдуже, яка обстановка на дорозі», – аргументує він свої претензії. Щоправда, суд відхилив його заяву, і ця історія не набула надто широкого розголосу. Тим більше що через тиждень після інциденту в країні почалася чергова політична криза – Ющенко розпустив парламент, у порівнянні з чим ліквідація ДАІ явно програвала за своєю значимістю.
– Ми зробили не ліквідацію. Ми зробили інше: ми зменшили кількість ДАІ на дорогах майже на 40 %. І радикально переформували таким чином, що раніше, як я пам’ятаю, один керівник був на шість підлеглих, тепер став на дванадцять. У цьому сенс був: менше начальства – більше патруля, але вони стали з’являтись у сільській місцевості на дорогах державного значення. А звільнених перевели в патруль, те, що потрібно людям кожного дня. Оце реформа ДАІ. З іншого боку, ми внесли пакет документів, за яким ДАІ отримало набагато більші і серйозніші повноваження в покаранні реальних злочинців чи там правопорушників. Тому реформа ДАІ, з моєї точки зору, вдалась, але опозиція і преса вчепилася за це і кожного дня показувала аварії. Вони кожен день стаються. Але тоді з цього зробили бум. Насправді за 2005 рік кількість ДТП збільшилася на 6 %. Це нічого – наступного року зменшилася вже на 10 %. А от коли мої наступники знову поставили перед ДАІ функції машинного доїння, аварійність в 2007 році виросла на 35 %!
У квітні 2007 року ДАІ України відзначала свій перший ювілей – 10 років від дня заснування. На урочистостях говорили багато і згадували найбільш яскраві етапи її становлення. Але історію з ліквідацією тут намагалися не обговорювати. Реформа не вдалася.
«Найбільша небезпека для нашої країни – відставні професійні силовики»
У міністра внутрішніх справ є табельна зброя. Та мало хто бачив Юрія Луценка з пістолетом у руках. Хоча жоден із його попередників так само не хизувався зброєю на людях, до форменого парадного генеральського мундира кобура пасує більше, аніж до цивільного костюма, в якому цивільний головний міліціонер приймав звіти в старших офіцерів міліції.
До того як очолити міліцію, Юрій востаннє тримав бойову зброю в армії. Проте, коли його вивезли на планові стрільби на стрільбище, він із подивом та неприхованою гордістю виявив, що показує досить пристойний результат. Але все ж таки до зброї ставиться спокійно, залишаючи право користуватися нею тільки професіоналам.
Скажімо, під час одного із закордонних візитів, коли Луценку та його команді запропонували постріляти, міністр вирішив не ризикувати й погодився постріляти просто так, без мішеней. Об’єктивно оцінюючи власні снайперські здібності, він не захотів ставити репутацію української міліції на кін везіння. Пощастить – влучить, не пощастить – промаже, але від удачі залежить не лише його особиста стрілецька репутація: в своїй особі він представляє верхівку української міліції. Зате начальник охорони Луценка, досвідчений службіст і стовідсотковий професіонал, стріляв по мішенях з непристріляного і нового для нього автомата і, за словами міністра, повибивав усі десятки й дев’ятки, чим дуже вразив господарів.
Попрацювавши в міліції рік, Юрій Луценко навчився бачити там не лише корупцію, зловживання та політичну заангажованість, з чим він демонстративно боровся. Він так само зрозумів, що, коли відкинути весь негатив, то залишиться одна з найбільш професійних правоохоронних структур, принаймні серед країн Східної та Західної Європи. Так, технічно українська міліція ще недостатньо оснащена. Навіть у столиці ще немає повної комп’ютеризації, не вистачає сучасного транспорту, і злочинці тут дадуть правоохоронцям фору. Проте навіть найкраще технічне оснащення мусить бути помножене на людський фактор.
Так, ставлення до міліції в Україні залишає бажати кращого. Професія міліціонера не престижна не лише через малу зарплату, а й через сприйняття кожної людини в міліцейській формі як ізгоя, соціального аутсайдера, парію, котрий не зміг знайти для себе нічого кращого, аніж узяти пістолета, гумового кийка і займатися здирництвом на численних базарах. Чи – «кришувати» кримінальні структури, користуючись своїм службовим становищем. В очах громадськості міліціонери – це ті, хто катує затриманих, вимагаючи від них зізнатися в злочині, якого вони не скоювали. Або ті, хто може за хабар посадити в камеру одного, а іншого – випустити.
Всі ці і не тільки ці негативні явища в нашій міліцейській системі мають місце. Звісно, це не сприяє популярності міліції в народі. І «помаранчеве» гасло «Міліція з народом!» діяло тільки на Майдані. Луценкові хотілося поміняти ставлення народу до міліції.
– Ми почали ламати психологію. Із карального органу міліція почала перетворюватися на правозахисний, це різні речі, два різні поняття. Я завжди казав: у правій руці в нас – караючий меч, а в лівій – зведення прав громадян на мітинги, на скарги тощо. Бо насправді наша міліція дуже професійна. Правоохоронці жодної країни не дають таких показників, як наші. Говорю в першу чергу про показники по розкриттю вбивств. У нас вони на порядок кращі, ніж у будь-якій західній країні: розкриття вбивств – 90 відсотків. У них же 40 відсотків вважається прийнятним. Це будь-які вбивства: замовні, випадкові, побутові. Аналогічна ситуація з усіма тяжкими тілесними ушкодженнями, грабежами-розбоями. Вони краще забезпечені технікою, а головне – навчені комунікувати з населенням. Скажімо, більшість американських поліцейських влітку пересуваються тільки на велосипедах. Коли патруль спілкується через відкрите вікно машини, це виглядає не зовсім зручним, не з народом, так би мовити. Тому при нагоді поліцейські пересідають на велосипед, що дає щирість. Це незначні штрихи, але вони яскраво свідчать, для чого у них служить поліція. У нас, звичайно, такого досвіду не було. Зате, коли іноземці приїздять сюди на стажування, дивуються, як наші можуть у такому темпі працювати. У них же скрізь працюють профспілки, які не дозволяють працювати понаднормативно. До того ж там кожен поліцейський працює лише в своєму сегменті і ніколи не підміняє колегу. У нас же міліціонер завжди підставить колезі плече, та й взагалі при потребі може пожертвувати особистим заради справи. На жаль, таких жертв аж надто багато.
Через те, освоївшись на своєму місці і повністю «в`їхавши» в специфіку системи, Луценко в першу чергу почав вимагати не виконання плану, а реальних результатів роботи.
Що це означає на практиці? Будь ласка: показники по боротьбі з наркоманією часто оцінюються за кількістю затриманих. Але ж затримані – переважно споживачі, тобто – хворі люди. Не важливо, що свою хворобу вони нажили добровільно. Заарештовувати, судити і саджати тих, хто вживає наркотики, і видавати це за ефективну боротьбу з наркоманією – помилка. Хоча ловити наркозалежних набагато простіше, ніж виявляти нарколабораторії та тих, хто продає наркоту. Отже, сказав міністр, показник – це кількість прикритих лабораторій та кілограми вилученого зілля. Коли міліція почала працювати лише в цьому напрямку, ефективність зросла втричі. Така настанова давалася по всіх напрямах роботи.