Шрифт:
– Для українців уся країна – рідний дім. Але цей її куточок особливий. Всі століття Карпати давали дух і волю до боротьби. Ми й тепер об’єднуємося, щоб змусити політиків діяти так, як треба народові.
Давида Жванію люди спочатку зустріли насторожено. Але вже першими фразами гарною українською мовою він зірвав шквал аплодисментів:
– Зараз я не часто бачуся з Віктором Андрійовичем, але при кожній нагоді згадую сказані ним слова: «Давиде, як хочеш мати перспективу – вивчи мову». Я її вивчив, бо тут живу й житиму і хочу, щоб Україна прийшла в Європу не лише заробітчанами. Я справді маю на що жити. Але батьки мене виховали так, що не можна викидати сміття за вікно власного будинку. За тим вікном – твоя вулиця, твоє місто, твій район, область, твоя держава. Тому наше завдання не лише здобути владу, а й зробити її українською. Вибирайте політиків не за зовнішньою красою чи за зачіскою – обирайте свій інтерес.
Лідер Християнсько-Демократичного Союзу Володимир Стретович акцентував увагу на такому:
– Ми й справді в Європі, але для досягнення прийнятих там стандартів життя нам ще добре треба попріти. І почати з самих себе, бо через те, що один одного боїмося, нами успішно нехтує все чиновництво.
Тележурналіст «5 каналу» Володимир Ар’єв пояснив, чому вирішив податися в політику:
– Після «помаранчевої» революції влада почала звертати увагу на критичні виступи журналістів. Тепер це минулося. На свободу слова політики взагалі не звертають уваги. Ласі до грошей політики є в усіх таборах. І насправді вони мало один від одного відрізняються. Я ж відчув, що лише свободою слова цю країну не зміниш. Її можна змінити лише наполегливими діями з владних щаблів.
Микола Катеринчук роз’яснював статистику:
– Середній заробіток у Європі – понад дві тисячі євро. У Росії – двісті сорок. Ми маємо всього сто двадцять. То чи є для нас питанням, куди йти і які життєві стандарти є кращими? Але саме цей уряд доклав зусиль, щоб згорнути наш рух до Європи. Він хвалиться якимись економічними успіхами в той час, коли ми вдома не можемо знайти роботу. Треба зробити так, щоб українська влада відповідала українським прагненням.
Останнім виступав Юрій Луценко, який насилу протискувався крізь вузький прохід у людському натовпі. Відчувалося, що його тут вже добре знають і розуміють те, про що він говорить:
– В українському домі все буде добре. Нам сьогодні не треба шукати наснаги в далекій історії, варто лише згадати переможний грудень 2004 року, коли народ довів, що він є справжньою владою в Україні. Політики забулися про це, от ми й маємо їм про це нагадати. А ще – усвідомити, що без оновлення партій, їхніх списків нічого в країні не зміниться навіть після дострокових виборів. Усі ми мусимо сказати нашим політикам: хоч у «рік свині» проженіть від корита тих, хто вже забув, як виглядає середньо-статистичне людське життя, як заходити в тролейбус чи з якого боку братися за сапу. Проженіть тих, хто вважає, що двадцятка до пенсії – ото й усе, що нам треба. Оберіть нових і покарайте зрадників.
Потім – за гуцульською звичкою – запалили ватру, просили помочі в Бога й одне в одного. І навіть на Закарпатті сказали:
– Юрку, йдіть самі, не вмазуйтесь в ігри всіх без винятку політиків. Залишайтесь собою.
– «Народна самооборона» – проект під лідера. Зможе вона існувати без вас?
– Уже може. Ще кілька місяців тому – ні. Від самого початку це був лідерський проект, але я свідомо формував самодостатню команду, а не «гвардійців Луценка». Хоча, звичайно, ми розуміємо, що сьогодні суспільство намагається дослухатися до слів персоналій, і для людей слово Луценка є важливим.
«Народний наступ» – так назвали самооборонці Луценка свої численні мітинги по всій Україні. Спочатку побували в обласних центрах, далі зробили нечуване в сезон політичного затишшя – поїхали по десятках райцентрів. Луценко, Катеринчук, Стецьків, Доній, Ар’єв – всі вони день у день зустрічалися з людьми, доводячи необхідність провести позачергові вибори, щоб покарати брехливих політиків.
– Під час сотень цих зустрічей я зрозумів три позиції – люди розчаровані не в ідеалах «помаранчевої» революції, а в окремих її виконавцях. Так, була апатія, була зневіра; але коли люди бачать готовність визнати помилки, очиститися, оновитися – люди готові знову боротися. Хоча є нюанс – тепер люди вже не вірять в гарні слова, не вірять словам-фетишам. Вони стали шукати свій інтерес в підтримці дій лідерів. Друге – помалу спадає віра у вождів, з’являється віра в свої власні сили. Третє – проходить відмова від нав’язаних нашому суспільству розділяючих міфів. Приходить розуміння, що наша мафія страшніша НАТО і Кремля. Що без контролю виборців політики всіх кольорів брешуть і крадуть.
У результаті чотиримісячної кампанії НС стала новою політичною силою, що разом з НУ, БЮТ та ПР могла б пройти в парламент.
«Домовлятися чи не домовлятися?»
А якщо домовляться, то хто, з ким, коли і про що?
Ось головна інтрига, яка тримається завжди перед початком будь-якої передвиборчої кампанії. А якщо врахувати, що йдеться про кампанію, яка вже вкотре може вирішити долю України чи повернути її в інший бік, то інтрига набувала мало не детективного характеру.
Вважалося, що «Народна самооборона» Юрія Луценка збирається йти на вибори сама, з відкритим забралом, і, висловлюючись популярною в молодіжному середовищі термінологією, «порвати» всіх. В інтерв’ю журналістам Луценко говорить: «Усі мені кажуть: ми хочемо за вас голосувати окремо. Я не виключаю ні об’єднання, ні самостійного походу. Зараз Верховна Рада розпускається більш ніж 150 заявами про складання мандатів. Якщо на наступних виборах Партія регіонів опиниться в опозиції, вона матиме свої 180 мандатів… Самостійно нам під силу набрати більш як 7 %, а це приблизно 40 депутатів. Якщо ми приєднаємося до «Нашої України» з її 12 %, то разом наберемо більше 100 депутатів. В цій сотні нам пропонують 20 місць. Але справа навіть не в цьому.