Наразі я приїхала у Стару Боярку. Тут було так само: туман, холод, темне скручене листя під ногами… От тільки повітря було на смак якесь вологіше і м’якіше…

І тут я згадала, що зовсім близько від станції у Старій Боярці є справжній Став!

Прекрасний осінній вранішній Став!

Я пішла до нього стежиною попід коліями.

Тим часом туман зовсім охопив був мене, і поїзди проносилися лише у кількох сантиметрах від мене, і машиністи навіть не помічали цю маленьку-маленьку вранішню мене.

Раптом електричка, котра неслася на Київ, різко загальмувала, ніби хтось дьорнув стоп-кран. Жодні двері не відчинилися, зате в одне з вікон протислася і боляче шльопнулась на мою стежину маленька незграбна фігурка, вбрана у куртку непомірних розмірів.

Фігурка швидко підвелася, обтрусилася і побігла в мій бік.

І жоден туман, жодні білі маскувальні настрої повітря більше не могли збити мене із пантелику! Я не сумнівалася — це був Моня!

Він підбіг — і ми обхопилися!

І мовчки разом пішли на Став.

На маленькій кладці навпроти церкви було не порожньо. Там стояло двоє незнайомих хлопців, і з-під їхніх шапочок виглядали довгі кучері.

— Ми — Лев і Йов, — сказали хлопці.

— А ми — Славка і Моня.

— Кладка тепер дуже хитається, — серйозно сказали хлопці.

— Нічого. Ми все одно заліземо.

— Як знаєте.

Лев і Йов так по-діловому вели себе, ніби завжди жили тут, що я аж не втрималася спитати:

— А звідки ви приїхали і коли?

— Що?

— Питаю: звідки ви?

— Тю! Дак ми тутешні, звідки ти взяла, що ми звідкись?

— Дак імена у вас дивні. Тут таких, як пам’ятаю, ніколи не було.

— Тю! — сказав Йов і плюнув крізь зуби цівочкою повз мене, — а по-моєму, у цих місцях якраз багато Левів і Йовів! Ось бачиш того чувака? — Він тицьнув пальцем в очерети, і я помітила там якусь фігуру, яка палицею колупала Ставові бік. — Його теж звати Йов.

— А прізвище у нього Цвях, — додав Лев і засміявся.

— Що?! — я аж скрикнула.

— Та тихо ти! — зашипіли Лев і Йов, — він дурненький, не треба показувати, що ми звертаємо на нього увагу.

Я швидко злізла із кладки і побігла до того Йова.

А потім повернулася. Сумнівів не могло бути! Це був саме той хлопець!

Це був двічі саме той хлопець!

Це був наїзник на дивному коні вороному.

І це був Оксанин хлопець, мій син.

А той малий, котрий врятував мене від безмежна, зовсім не мав до мене жодного стосунку!

Це був мій справжній син.

Мій справжній цвях.

Іов Цвях.

І тоді я побігла звідти, а Моня побіг за мною.

Мене більше не існувало.

Я стала над маленьким уривчиком і не думала ні про що.

Моня став біля мене і зазирнув мені в лице.

— Послухай: уяви, ніби цей твій стан — це зубний біль.

Мені його слова здалися маренням хворого. Я спокійно зненавиділа Моню.

Але хлопець триндів далі:

— І уяви, ніби я — зубний нерв, ніби я весь той біль стосовно твого дебільного хлопця.

Це було, як картопляною товкмачкою мені у пику!

— А тепер викинь мене нафіг у Став! Викинь цей біль нафіг у Став! Розвернись і з остервенінням гати мене кулаком куди бачиш, поки я не впаду в цей Став і не попливу від тебе!

І я розвернулась і зіштовхнула його у воду.

І Моня розсипав всюди безліч бризок. І крутився, і перевертався у воді, точно як біль. І кричав, кричав усі матюки, які знав, і я підказувала свої матюки, а потім ми вили. І він бився, як риба на піску, і перевертався, як мій біль у Ставові, аж по воді розходились величезні кола, а потім від нього пішло світло.

І тоді став нестерпним цей мій біль від нерва у ставі, і я взяла камінь, щоб убити його! Хоч і розуміла, що там плавав мій Моня. Тому я кинула камінь навмисне тільки поруч хлопця. Але помилилася через туман і влучила йому просто в голову. Мій біль булькнув і пішов на річкові дена.

Я ж закричала і побігла звідти — і мене тепер зовсім вже не існувало!

Тільки Моня тієї ж миті винирнув, і лють охопила його, він виліз зі Ставу, і теж підняв великий камінь, і погнався за мною.