— Копать?

— Дак звичайно! Не дуже глибоко — метра два. Знаєш, як коли хто помирає, копають таку ж яму, тільки ми будемо не таку довгу…

— Знаєш, як довго ми будемо із нею колупатися?

— Знаю, того я тебе і покликала, бо ти больша. Сама б я півжиття там рилася — а з тобою будемо швиденько. Погано, що земля тут замерзла, мало часу до зими залишилося, але ми — нічого, все получиться! А я чого ж тебе із собою взяла — бо ти нєрвна і смішна. Мені Віталька із нашого дому розказував, як у садку всі з тебе сміялися.

— Та ніхто не сміявся! Я що — дурна якась?!

— Ой, да всі сміялися. Там ціла ржачка була. Мені Віталька розказував.

Я задумалась.

Насправді було так:

Це було, мабуть, коли я скотилася два прольоти зі сходів. Внизу мене підібрав дядько Корєнєв і поніс звідти на плечах. А я ж тоді була вже здорова дівка, тому всі на таке видво озиралися. Один навіть крикнув навздогін:

— Битий небитого везе!

Я на це тільки розреготалася, а оскільки падіння вибило у мене одного переднього зуба і зламало другого, то цей сміх вражав.

Взагалі, сміх — він же від лукавого!

Коли ми прийшли до Коренева, його сусід Саня сидів на ліжкові і кивав головою в такт магнітофонній музиці — співала дівчина.

— А ця пісня про що?

Саня роздратовано відвернувся, а Корєнєв дослухався до слів і відповів по тому:

— Не знаю. По-моєму, вона називається «Світ за твоїм вікном».

Саня не витримав.

— Ось зараз співалося, наприклад: «Зимо, ти чого погрожуєш мені своєю рожею, ти що, хочеш почути, як я регочу, коли мені смішно?!»

Я задумалась.

Сміх — він же від лукавого.

Так само, як і дитсадок, по-моєму.

Я не любила там бувати, тому тамошній час і тягся без-меж-но. Від ранку — до обіду, від обіду — до…

В обід наставала смерть моя, бо я не вміла швидко їсти. А тому, хто вчасно не справлявся із першим, у цю ж миску закидали друге і виливали компот. Примушували з’їсти. Ніхто не їв, і це були сльози, сльози, сльози!..

Тому що коли тиха година — це мусить бути тиха година. Усі мусили спати. Незалежно від настрою, кольору шкіри і віросповідання. Усі мусили спати.

А не доїдати обід!

Жодна нормальна людина удень не хоче спати, але в тому, щоб полежати годину тихо, проблем не існувало. Можна було придумувати, як, наприклад, написати букву «к» чи друковану «а». Можна було вигадувати і лежати, обхопивши подушку…

Ні! Не можна було. Тоді наді мною з’являлася вихователька зі своїм шепотом:

— Славко! Припини обіймати подушку!

… Можна було зняти свої заколки і гратися ними тихенько під ковдрою..

Ні! Не можна було. Наші ліжка були зсунуті по двоє, і біля мене спала Оля Саєнко. У неї був якийсь дивний сильний запах.

Це тепер я вже розумію, що батьки просто нечасто її купали.

Так ось, вона полюбляла видирати мої коси, намотувати на пальця і слинити.

Під цю діяльність у неї існувало власне розгорнуте пояснення, яке я мала змогу щоразу прослуховувати у режимі шепоту. Але я мало чого розуміла, бо Оля не вимовляла кілька літер.

Мені нічого на неї скаржитися: вона, мабуть, так само не розуміла моїх контраргументів, бо я так само багато дечого не вимовляла. До мене треба було звикнути…

Після тихої години було музичне заняття, ми готували «утрєннік» на Новий Рік.

На жаль, увесь сценарій цього свята вже підзабувся. Але я пам’ятаю, що наприкінці ми мали там під музику кидатися «сніжками», попередньо зробленими нами ж із вати, і весело сміятися.

У нас не виходило відповідно весело сміятися. І виховательок це розлютило!

— Ну діти, це ж вже взагалі! Ви не можете виконати елементарного завдання — посміятися! Ви б бачили збоку, як це виглядає! Як натовп загальмованих відморозків жбурляє одне в одного невідомо чим і при цьому видає якісь незрозумілі звуки! Дівчата! Ви мусите сміятися так — «хі-хі-хі!» А ви, хлопці, так — «хо-хо-хо!» Зрозуміли? «Хі-хі-хі» — дівчата. Бо ви ж майбутні дівки! Ви маєте знати, як слід сміятися! А ви, хлопці, — «хо-хо-хо» — як сміються нормальні хлопці. Зробіть нарешті це нормально! Я вас просто благаю! Давайте спробуємо. Спершу дівчата. Смійтеся!

Ми засміялися:

— Хі-хі-хі-хі…

— Стоп! Вам іще раз пояснити?!! Роззуйте вуха! Треба, щоб вийшло «хі-хі-хі», а не суміш усіх звуків, що є в алфавіті! Наталю, як ти смієшся! Ти ж іржеш просто, за тобою інших взагалі не чути!..

Усі ці промови ми вислуховували навіть більш як мовчки. Після слів про Наталку кілька людей тихенько пирснуло. Дівчинка страшенно почервоніла. Я досі горда нею за те, що все-таки не заревла.

Але моя кров теж уже підступила до обличчя близько-близько, сором охопив мене, ніби оце дурне сталося зі мною. Мені геть захотілося зникнути і жити заново, тільки тепер без цього.