Солдати так змучились від голоду та спеки, що частина з них вже не могла битися. Навіть воду з річки було непросто дістати: послані по неї солдати потрапляли під густий вогонь…

Посеред табору вирили неглибоку яму, де сховали Катерину (дружину Петра І. — В. Б.) з жінками її супроводу. Ця схованка, оточена возами і загороджена від сонця накриттям, була жалюгідним захистом від турецьких ядер…

Вранці напевно почнеться наступ, і тоді—кінець. Його, російського (московского. — В. Б.) царя, полтавського переможця, розіб’ють і, напевне, у клітці протягнуть вулицями Константинополя… в якусь мить цар спитав Некулче (молдаванина. — В. Б.)… чи не може він провести їх з Катериною до мадярського кордону. Той відмовився… вся Молдавія вже кишить татарською кіннотою… висловлювалася думка, що цар просто злякався» [80, с. 414–416].

Знаєте, що зробив Петро І?

Послухаймо Федора Івановича Соймонова, сучасника царя: «…в генеральну баталію Царська Величність вступати не звелів… Повелів… поставити серед шанців білий прапор…»[81, с. 572].

Білий прапор означав капітуляцію.

Однак ані в Петрових щоденниках, ані в подальшому викладі російської історії ви подібного зізнання не знайдете. У Московії робити такі зізнання не прийнято й досі. Тепер читачі розуміють, чому щоденникові записи Прутського походу 1711 року були переписані Петром І власноруч або ним же особисто знищені. Потрібно було прикрасити й облагородити «полтавського переможця». Адже на цьому принизливому тлі Прутської капітуляції і сама «полтавська армія», і «полтавський переможець» сприймалися зовсім в іншому світлі. Розгром є розгром!

Це не єдина причина фальсифікації Прутського походу. Існує ще один аспект цієї принизливої для московитів трагедії. Зрозуміло, що капітуляцію московської армії повинні були підписати головнокомандувачі армій: турецької — візир Баталджі–паша і московської — Петро І.

До речі, для безпеки підписання Акта капітуляції у ніч на 12 липня між оточеним табором московитів і шатром візира було вишикувано суцільний коридор з турецької гвардії. Тобто, хоча переговори зі ставкою візира вів віце–канцлер Петро Петрович Шафіров, але підписувати договір у шатрі візира повинен був особисто Петро І. Безсумнівно, саме так воно й було. Не для Шафірова був вишикуваний коридор з турецької гвардії.

Російська історіографія подає факт підписання прутської капітуляції як договір про укладення миру. Проте мирний договір між Московією та Османською імперією був укладений в Адріанополі тільки 1713 року.

Зверніть увагу: і в договорах, і в самому Прутському поході 1711 року Московію ще величали Московією, а її народ — московитами. Турки і після крадіжки московитами назви «Російська імперія» в 1721 році ще майже 20 років не визнавали за Московією цього імені. Як і більшість країн Європи. Але це — інша тема для розмови.

Московська історіографія подає підписання Акта у капітуляції армії Петра І як звичайний мирний договір. Мовляв, ми підкинули туркам колосального хабаря, і вони, злакомившись на нього, підписали звичайний мирний договір між воюючими сторонами. Що, зрозуміло, звичайна московська брехня! Оскільки після підписання договору другий договір з того ж питання підписувати не потрібно. Цікаво й те, що в матеріалах Петра І є так званий «чорновий варіант договору», який видають за оригінал. Послухаймо:

«№ 4577. Текст, який містив поправки Петра І, надрукований в ПЗЗ як оригінал Прутського мирного договору…» [78, с. 584].

Як вам це?

Щось не сподобалося Петру І в підписаному документі, якщо він його власноруч сфальшував.

Як усі ці маніпуляції схожі на дії його попередника Івана Грозного і йому подібних!

Поки що ми не зачіпаємо текст самого документа. Поговоримо про це пізніше.

Цікавим є ще один аспект підписання Акта капітуляції армії Петра І. У Прутській воєнній кампанії брали участь (виключно за даними Московії): з московського боку — 54–тисячна армія, з турецького — 120–тисячна армія і кримсько–татарська кіннота в кількості 70 тисяч шабель. Цілком природно, що російські джерела дещо применшили свої військові сили і значно перебільшили військові сили супротивника. Але не це головне. Головне ось у чому: якщо турецькі полководці справді отримали колосальний хабар — викуп за царя і його оточення, то точно відомо, що кримський хан жодного викупу від Петра І не отримував. І саме кримський хан Давлет–Гірей виступав, щоб «його, російського царя, полтавського переможця,… в клітці протягнули вулицями Константинополя».

Це засвідчив у своїх записках цареві віце–канцлер П. П. Шафіров. Послухаймо: «…везир велів бути в нього. І коли ми до нього прийшли, сиділи з ним хан кримський і чоловік з десять кубе–везирів і пашів, у тому числі й яничарський ага… І хан, вставши, пішов геть сердитий і сказав, що він, мовляв, їм і перед тим говорив, що від нас (московитів. — В. Б.) обдурені будуть» [79, с. 395].

Як бачимо, кримський хан був невдоволений підписаним документом, але не знищив рештки царської армії при відступі, хоча, звичайно, міг це зробити. І це не мої довільні вигадки. З 54–тисячної армії Петро І, у кращому разі, вивів за Дністер 1 серпня 1711 року 10 тисяч, зовсім деморалізованих. Бо армію московитів знищили не стільки турки і татари, скільки звичайний голод. Цей стан голоду переслідував московську армію з першого дня її переправи через Дністер (корпус Б. П. Шереметєва переправився 1 червня). Повні два місяці.

Послухаймо російські джерела:

«Петро нетерпляче наказав своєму посланцеві (П. П. Шафірову. — В. Б.) погоджуватися на будь–які умови, «крім рабства», але наполягати на негайній угоді. Російські війська помирали з голоду…» [80, с. 420].

А ось свідчення з «Листів і паперів… Петра Великого» про відступ залишків армії, починаючи з 13 липня до 1 серпня 1711 року: «…у зворотному поході росіяни щоденно втрачали… 500 або 600 людей» [78, с. 576].

Таких свідчень можна навести багато. Отже, відступаюча армія, як і її полководці, були зовсім деморалізовані. Це вже згодом Петро І надав словесного блиску своїй поразці, переписавши журнали походу і запустивши в опис звичайні московські «доважки брехні».