Він побачив, прозиривши всю кімнату, чіпляючи звуженими зіницями кожну річ, доки не сягнув одвірка, і предмети злилися воєдино крізь запацьорене скло: Ілона стояла, похитуючись, на порозі, за її спиною горами м’яса піднімалися два велетенських, майже гіганти, мужлани, тримаючи заготовлено руки на поясі, щоб зробити з нього, коли настане мить, російську окрошку або заставити полетіти з шостого поверху в краї неозорі, де немає нічого, навіть цього блядського кокаїнового кайфу, від котрого вже ламало черепа, наче хто у тім’я загнав лома чи монтировку. Лямур лише додумався свиснути, опустити руки, тихо виматюкатися: попався, бля, на самому цікавому моменті. Похорон, квіти, сльози, радість збудження. А херушки.

Потім все було, як у рапіді: кволо пливли птахи, ганяючи пусте повітря, поклацуючи дзьобами, а на дюнах вошколупилися тіні людей, собак; він би навіть присягнувся, зуб віддав, що он та парочка, майже гола, трахається під розлогим кущем, розчистивши собі місце для злучки серед банок, склянок, порваного дерматину, пакунків, жовтих здебільшого, де вічне клеймо супермаркету, що його не вигризе ніяка погода. І знову птахи перекидають крилами все хутчіше, суки, все хутчіше, лише серце у нього, в Андрюхи Лямура, тарабанить по ребрах, липкий піт дзюрить, як з дірявого відра, і все прямо в розкритого рота, на натерту удавкою шию. Хоч застрелься, але так все швидко: Ілона шастає разом з молодиками до ванної, а на порозі вже стовбичать усміхнені, налиті щасливою кров’ю харі його коришів; вони хекають, пускають соплі, бо ліфт ніфіга не тягне, а в тому році взагалі була засада – провалився, благо, на другому поверсі, поховавши тільки слюсаря-п’яницю, який частково підмітав, нахабно калатав у дзвоника, щоб усучити квитанцію про сплату чогось, так, що дзвоника довелося вирвати з м’ясом. При згадці про м’ясо, про ліфт у голові зашуміло ще більше. Птахи засіпалися на одному місці, бля, ну тобі кіно, і все, хоч гопака пускайся. Тільки через секунду, швидше за звичкою, доходить, що з ванної ведуть прямо-таки кинджальний вогонь, а його колишні кориші перекидаються заюшеними ляльками на підлозі й невидимі кулі виривають велетенські шматки м’яса, ну, прямо-таки вирізка зі свинини, бля, буду вегетаріанцем. Вони не виходять, ще хвилин з п’ять про щось сперечаються, а він накручує вже думку. Так, він не хєр бичачий, він – Андрюха Лямур, і невідомо ще, хто попався. Йому робиться зовсім спокійно. Андрюха зводиться і кошачим кроком підходить до ванної. Стукає у двері й кричить не своїм голосом:

– А палучай, фашист, гранату!

Дев’ятиміліметрова «беретта» працює безвідмовно, вивалюючи дірки позаду них, такі собі криваві дірки. Хто тут після цього житиме? Ну, звісно, не він, Андрюха Побіденко. Ілона, закинувши ноги, валиться у ванну, і тільки зараз він помічає, що вона одягнена у зелену з рожевими квіточками сукню. Ще кілька контрольних пострілів. Молодець, пасан, прямо-таки дока, замастерив усіх, а потім можна буде відтопириться, ну, хоча б з цією, в зеленій сукні. І він стоїть, ще в напруженні, але крутить шари в голові, щоб догнати думку та пригадати, як звати цю дурепу в зеленій сукні.

– Бля, Іл, я ледь тебе не замочив! – нарешті кричить він, щоб перебити стійкий, як гірський кришталь, шум у вухах. Андрій опускає «беретту». Задоволено проводить поглядом заляпані кров’ю стіни, скрушно хилитає головою на розбитий унітаз, знову говорить:

– Сральника вирахую з твого таточка. Вставай, нам ніколи вилежуватися.

Ілона видряпується з ванної, намагаючись триматися достойно.

– Ти як курка… Хо, точно як курка, – він починає потроху підсміюватися, і те, що говорить, Андрюсі видається дотепним.

– Ідіот, – говорить Ілона. – Вони ж приїхали тобі допомогти.

– Хто їх і тебе просив? Я сам собі помічник. Хотіли торбу, цілу торбу кокаїну, грошики мої хотіли, а дзуськи. А херушки. Натя, занюхайте, паскудь немита, – Андрюха Лямур демонстративно, по черзі, наводить на трупи «беретту».

– Треба їх звідси вивезти, – спокійно через хвилину говорить Ілона, закурює, і очі в неї горять рівним зміїним світлом.

– Ти що надумала? Ми підняли такий шухер, що зараз вся блядська Соснівка збіжиться.

– Сумніваюся…

Він розрубував четвірку майже до самого ранку, пакуючи шматки у чорні поліетиленові мішки. Ілона, уткнувши у вуха навушники, слухала з плеєра музику, періодично справляючись, впорався Андрій чи ні. Нарешті він пакує все у валізи і виносить до авто. Коли повертається, то вона стоїть гола проти нього; валить на спину, розстібає матню і хрипить на ньому, а він тільки рячить очі, чекаючи, коли його заполошать, самого потельбушать, як свиню на Бессарабському ринку.

І тоді, коли авто запалахкотіло за чорториєм, він дивився на неї, Ілону, яка підставляла обличчя вітру, і намагався читати молитву, але це нічого рівним рахунком не дало. Псалми, уривки плуталися з самою молитвою, а попереду лежав безлюдний простір, і він, Андрюха Лямур, чомусь вирішив, що все – хана. Тоді гальмонув машину, що аж занесло задка, відкрив дверцята і спокійно сказав:

– Вимітайся нахєр!

– Ти що…

– У нас додому різні дороги. Пока, Іл. Тут недалеко. І вовків немає.

– Ну, ти мене запам’ятаєш.

– Все життя, зайчику, пам’ятаю. Все життя.

Так, він чітко пам’ятав той день: голі її ноги, тугу сідничку, красиві груди, заюшені стіни, гори м’яса. Пусте, все пусте, ради жінки, заради жінки, а для чого тоді чоловік існує? Так, так, так. Кокаїн розпускав на краях свідомості соковиті образи майбутнього, і він радісно, крізь наждачну втому, привітав наступний день, що випалювався за пагорбами малиновими крилами, о, так буває тільки у цих місцинах, більше ніде; він щасливо ловив запах полину, радіючи з того, що життя паскудно, але посекундно для нього повторюється. Іншого виходу не було, та й не могло бути: він переміг, цього разу.

Для неї все загалом було у житті простим, десь як зараз шматок вологого синього неба за притемненим широким вікном ресторану, чітким малюнком білої кахлі, бурштиновими напоями та самотніми відвідувачами, з обличчями, пожмаканими, як прочитана газета. Вона ніколи нічого у житті не ускладнювала, як люди, не обтяжені моральними обов’язками, що зовсім про них, оті обов’язки, не знають, а якщо подібні й існують, то заледве пов’язані з просвітленим чи освяченим віковим досвідом навколишнього середовища, де її особі, вірніше індивіду, уроджено крутитися і, відповідно, мати до того ж свої вишукані претензії, а зважаючи на те, що половина світу керується саме такими принципами і чинниками, які ти уподобала, то відповідальність перед обличчям повсякчасної трутизни відпадає, як хвіст у переродженого пітекантропа. Тому вона любила подуркувати, тобто поніжитися, після стількох років безтурботного життя, в чомусь такому, що лоскоче твоє бажання, викликає нервову дріж у ногах, трохи зверху, у м’якому і шовковистому животі. Вона не була аморальною, а просто не відала про мораль, хоча раз на місяць навідувалася до сповіді. Чому саме мораль чи аморальність? Це таке дошкульне слово виникало, коли вона несподівано задумувалася, що життя легко віддається їй в руки. А тому, у висліді, чогось бракувало. Навіть не в сексуальному досвіді, який вона пригорщами черпала з навколишнього: іноді фізично, іноді психологічно, а частіше грубо та відверто, і від останнього знуджувалася швидко, наче світ ставав гумовим, але, на щастя, не ненависним. Почнемо від самого початку, а можливо, трохи пізніше, бо хронологію падіння, траєкторію, а справедливіше, нудоту життя кожної людини тяжко означити, – це все одно, що претендувати на опозицію до Всевишнього. Ну от… Розлогі рожеві хмари курилися у неї над головою, у верховітті скляного купола та над ним, рвучи прямовисні лінії модернового ресторану, а вона сиділа в червоній сукні, короткій настільки, щоб було видно гарні виточені ноги без панчіх, і вітер кондиціонерів шастав там, де нічого не одягнено, і це розраювало її спочатку, нудна, а потім все запальніша пісня. Але поки що… Гойна дівчинка. Така пустунка, з такою от собі сверблячкою між ногами.