– А правда, що ти нічого не їси, а з сонця годуєшся? – спитав охоронець і заворожено подивився на мене.

– Так, – збрехав я.

– І що, вистачає?

– Влітку – так, а взимку – доводиться під’їдати трохи. Замало сонця. Якби десь ближче до екватора жив, у Туреччині чи в Єгипті, там би вистачало цілорічно.

– Слухай, а як ти їси те сонце? – охоронець дуже зацікавився.

– А для чого тобі?

– Та як для чого! Вчора триста гривень віддав за комбікорм для свиней. Ото якби свиней на сонце перевести, можна б було добряче економити! – чесно зізнався Петро.

– Ні, не вийде зі свинями. Щоб сонцем харчуватися, шкіра мусить бути чиста, без волосся.

– Та яке там у свиней волосся! І їх же поголити можна, як треба!

– Все одно не вийде, бо для сонцеїдства потрібно зосереджуватися і відкривати чакри. У свиней якісь чакри мають бути, але зосередитися не вийде, – запевнив я.

– Погано. Я вже думав, ото б свиней на сонце перевести. І продавати потім сонячне сало. Звичайне по тридцять, а сонячне по шістдесят гривень за кілограм! Бо екологічно чисте і корисне для здоров’я! Сало, що увібрало в себе енергію космосу!

– Це ти сам вигадав? – здивувався я такій маркетинговій спритності простого сільського дядька.

– Та ні, рекламний агент один приходив, просив пропустити. Я йому сказав: вигадуй рекламу для сонячного сала, тоді пройдеш. Він і вигадав. Непогано ж? Сало, що увібрало в себе енергію космосу!

– Та непогано. Або можна ще так: сонячне сало – промінь світла у темряві буття, – запропонував я.

– Якось той, похмуро, – закрутив головою Петро.

– На похмурості гроші можна й зробити, бо ж товар не простий, ексклюзивний.

Я впевнено закивав. Дурив голову зовсім не для того, щоб насміятися з селюка. Це моя добра панна Понамка Хаос наказала, щоби я потроху розпускав чудернацькі плітки про нас. Казала, що для нашого бізнесу добре, коли будуть про нас люди балакати щось загадкове і незрозуміле. Ото і пустив я мульку, начебто сонцем харчуюся.

– А он, до речі, і ваш клієнт. На вулиці сидить! – Петро вказав на якогось чоловіка, що сидів на лаві біля будівлі і палив цигарку.

– О, дякую. Зараз спитаю, що йому потрібно.

– Слухай, а кролів теж не вийде на сонце перевести? Вони в мене кастровані, спокійні, – з надією спитав Петро. – Їх же сто штук, жінка з ніг збивається, щоб трави їм накосити. А так би я шифер з кліток скинув і нехай сонце їдять!

– Про кролів подивлюся в літературі, – пообіцяв я і поспішив на вулицю. Роздивлявся клієнта і намагався проаналізувати, як вчила Понамка, чи буде від нього зиск, чи ні. Років під шістдесят, у костюмі, відносно новому. При краватці. Чиновник? Ні, бо он руки натруджені, збиті, у чиновників руки білі, ніжні, пальчики, як сосисочки. Але й не селянина руки. І сам на вигляд інтелігентний. Та й палить цигарки недешеві. Бозна-хто такий.

Підійшов, чоловік здивовано на мене подивився.

– Доброго дня, мене звати Краснодар Горностаєв, я з детективної агенції «Хаос», – привітався я і гостинно посміхнувся. Коли поступив до «Хаосу», хотів узяти простіше псевдо, але моя добра панна Понамка сказала, що нічого змінювати не потрібно, бо Краснодар Горностаєв – те, що треба для ТОВ «Хаос». Чесно кажучи, не думав, що надовго тут затримаюся, бо кому потрібна детективна агенція у маленькому українському місті, де колись все вирішували бандити, а тепер прокуратура? Але виявилося, що в Оклункові було достатньо людей, які мали проблеми, але не хотіли звертатися за їх вирішенням до органів. Бо прокурори мали завеликі вимоги і впевненість, що весь світ їм винен. То у «Хаоса» були клієнти, не те, щоб багато, але ми якось виживали.

Клієнт здивовано подивився на мене.

– Так той, мені казали, що у «Хаосі» дівка працює, – нарешті сказав він.

– Правильно казали. Але зараз наш генеральний директор Понамка Хаос на завданні. Я можу вислухати вашу справу. Якщо не проти, ходімо до офісу.

– Ну, ходімо, – кивнув дядько, трохи розгублений.

Ми зайшли до будівлі, Петро записав клієнта до журналу відвідувань. Микола Ігнатович Налімов – директор фірми «Оклунків-зв’язок». Не чув ані про нього, ані про фірму. Ми пройшли до ліфта. Микола Ігнатович придивлявся до моєї торби, з якої віяло смачним обідом для Понамки.

Піднялися на наш поверх, я провів клієнта до офісу, сам сховав їжу в задній кімнаті. Там у нас і їдальня, і місце, де Понамка спить після обіду.

Я сів за лептоп і відкрив документ нової справи.

– Слухаю вас, – звернувся до гостя.

– Мені треба знайти людину, – сказав він.

– Кого саме?

– Мого співробітника, Іллю Нетудихату.

Я записав і посміхнувся прізвищу. Любив такі незвичні, козацькі. Всі ці Іваненки, Петренки, Михайловські та інші видавалися мені банальними та нудними. А тут – Нетудихата!