— Набридло мені тут сидіти, Чинґісе, тож буду лаконічний: після тієї бійки маю два зламаних ребра і проколоту легеню. Оскільки я був не в поліцейській формі, не пред’явив посвідчення, поводився не згідно з інструкцією, а Австралія дещо випадає з моєї юрисдикції, обвинувачення дійшло висновку, що я діяв як приватна особа, а не як поліцейський. Отже, я сам можу вирішувати, подавати на тебе до суду за грубе застосування сили чи ні. Тож ми знову повертаємося до твоєї незаплямованої — ну, майже незаплямованої — особової справи. Зараз над тобою висять шість місяців умовно за заподіяння тілесних ушкоджень, так? Плюс ще шість місяців. Разом рівно рік. Що ти вибереш: рік в’язниці чи розказати мені… — Він нахилився до вуха, що стирчало червоним грибом із забинтованої голови, і прокричав: —…ЩО, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, ВІДБУВАЄТЬСЯ!

Харрі знову сів на стілець:

— Отже?

Маккормак стояв спиною до Харрі, схрестивши руки. Через густий туман вогні на вулиці здавалися розмитими, а рухи — сповільненими. Все місто скидалося на нечітку чорно-білу світлину. Лише якийсь стук порушував тишу. Харрі здогадався, що це Маккормак вистукує нігтями по зубах.

— Отже, Кенсинґтон був знайомий з Отто Рехтнаґелем. І ти це знав?

Харрі знизав плечима:

— Розумію, сер, мені слід було сказати раніше. Але я думав, що…

— …не твоє діло доповідати, з ким Ендрю Кенсинґтон знайомий, а з ким ні. А тепер, коли він зник з лікарні і ніхто не знає, де він, ти відчув, що тут щось не так?

Харрі ствердно кивнув спині.

Маккормак поглянув на нього у дзеркало. Потім плавним рухом обернувся до Харрі.

— Якийсь ти… — довершуючи плавний рух, він знову відвернувся, — …метушливий, Ховлі. Що тебе гризе? Ще щось хочеш мені розповісти?

Харрі похитав головою.

Помешкання Отто Рехтнаґеля було на Саррей-Хіллс, саме на шляху від «Олбері» до будинку Інґер Холтер у Ґлібі. На сходах їх зустріла огрядна пані.

— Я побачила машину. Ви з поліції? — запитала вона високим, верескливим голосом. І, не чекаючи відповіді, вела далі: — Ви чуєте собаку? Так він поводиться від самого ранку.

За дверима квартири Отто Рехтнаґеля лунало хрипке виття.

— Шкода містера Рехтнаґеля. Але зараз заберіть, будь ласка, собаку. Вона виє безперестанку і всіх зводить з розуму. Слід заборонити тримати тут собак. Якщо ви не вживете заходів, нам доведеться… ну, самі розумієте.

Пані сплеснула руками, закотивши очі. Відразу запахло потом і трохи духами.

Харрі вже набридла ця приставуча бочка.

— Пес знає, — кинув Леб’є, провів двома пальцями по перилах і несхвально поглянув на вказівний, ніби оцінюючи чистоту перил.

— Що ви хочете сказати, юначе? — запитала бочка, взявшись у боки і навіть не думаючи давати їм дорогу.

— Знає, що господар помер, мем, — сказав Харрі. — Собаки це відчувають. Він виє з жалю.

— З жалю? — Вона з підозрою поглянула на них. — Собака? Що за дурниця?

— Що б ви сказали, мем, якби вашому хазяїнові повідрізали руки й ноги? — поглянув на неї Леб’є.

Пані застигла з роззявленим ротом.

— І член, — додав Харрі, подумавши, що dick — і в Австралії поняття вагоме.

— Якщо у вас, звичайно, є хазяїн. — Леб’є міряв її поглядом.

Коли товстуха поступилася дорогою, вони дістали знайдену в гримерці низку ключів і почали підбирати потрібний.

Виття за дверима змінилося гарчанням — пес Отто Рехтнаґеля почув чужих.

Нарешті двері відчинилися. У коридорі, широко розставивши лапи, стояв бультер’єр, що приготувався до бою. Леб’є і Харрі, не рухаючись, дивилися на смішного білого собаку, давши йому можливість перейти в наступ. Гарчання знову змінилося безпорадним виттям, і собака прошмигнув до кімнати. Харрі пішов за ним.

Завдяки великим вікнам кімната була світлою. А через скромні розміри здавалася захаращеною: червоний диван з безліччю різноколірних подушок, великі картини на стінах і низький, але масивний стіл із зеленого скла посередині. У кутках стояли два фарфорові леопарди.

На столі, хоча там йому було зовсім не місце, лежав абажур.

Собака нюхав калюжку на долівці. Над цією калюжкою висіли чоловічі черевики. Пахло сечею й екскрементами. Харрі поглянув вище черевиків — там, де кінчалися шкарпетки, він побачив чорну шкіру. Погляд Харрі ковзнув вище, уздовж штанів, наткнувся на величезні руки, що мляво звисали, і насилу рушив далі — до білої сорочки. Насилу — не тому, що раніше не бачив повішених, а тому, що впізнав ці черевики.

Голова звісилася на плече, і кінець дроту з тьмяною лампочкою висів на грудях. Дріт було прикріплено до дебелого гака — можливо, колись тут висіла люстра. Але тепер тут висів Ендрю, високо під стелею, і дріт було тричі обмотано довкола його шиї. Мрійливий погляд застиг, втупившись у порожнечу, а з рота, ніби дратуючи смерть — чи життя? — висунувся синьо-чорний язик. Поряд зі столом лежав перекинутий стілець.

— Чорт, — процідив Харрі. — Чорт, чорт, чорт.

Він безсило опустився на стілець. До кімнати увійшов Леб’є і скрикнув.