— Ні! — крикнув Дмитро. — Почекай, гер Пельке, треба його щось спитати.

Бородатий росіянин, побачивши, як легко вмерли його товариші, став чомусь дуже хоробрим і почав тяжко лаяти всю родину союзників до сьомого коліна.

Чому до сьомого, подумав Дмитро, і сказав росіянину:

— Ти що, не хочеш легкої смерти, кацапе?

— Да пошьол ти… — завівся бородатий.

— Давай його гарненько — до праотців, — нетерпляче запропонував німець.

— Чекай, братчику, треба ж знати, що у цьому потязі діється. Схоже, вони не одні.

— Давай, братушка, ти будеш говоріть, а ми будемо спрашівать. Отвєчать, тобто, будеш, — лагідно звернувся до росіянина Дмитро.

— Да пошьол ти…

Затятий, подумав Дмитро, що ж, доведеться, як вони кажуть, із пристрастієм…

— Гер Пельке, відріж йому вухо.

Німецький есесівець вийняв ножа з викидним лезом.

— Краще бритвою, — порадив йому румунський майор.

— Та ти що? Я ж бритвою щоки голю. Свої. Як можна? Це ж легко якусь заразу схопити, ти що, всерйоз, домнуле майор?

— Та ні, я пожартував, — знітився румун, пройнявшись ураз тяжким здогадом, що цей довготелесий бош може запідозрити його у браку культури. Його, який був у Парижі!

— Нє-є-єт! — заверещав російський мужичок. Було пізно, німець уже тримав двома пальцями його криваве вухо, гидливо кривився і витирав лезо ножа об плече росіянина.

— Вашу мать… — Бородатий верещав і бився в істериці. — Сукі, бляді, сволочі, ґади…

— Давай, братішка, повертайся, будемо друге вухо рєзать, а потім вже ніс, яйця і так далі, — заспокійливо сказав йому Дмитро.

Москаль тяжко лаявся і шапкою зупиняв кров. За вікнами чулись автоматні черги. Треба поспішити, подивитись, що там у потязі, думав Дмитро, а цей, видно, ще не дозрів до дружньої розмови.

Німець потягнувся до другого вуха лайливого росіянина.

— Слухай ти, цапе бородатий, тобі вух не шкода? Скажи, скільки вас? Хто напав на поїзд? Ви грабіжники чи партизани? Кажи, і я дам тобі спокій. А ні — то люту смерть приймеш.

— Да пашол ти… — почав росіянин, але раптом осікся, його погляд зупинився на шийці пляшки, яка стриміла з саквояжу. — Ей! Да у вас випіть єсть?

— Єсть, — ствердив Дмитро.

— Налєй, а?

— Налию, розкажи те, що я питав.

— Да ти налєй сначала.

— Харашо, я наллю, а якщо не заговориш, ми з тебе цей коньяк виллємо.

— Ето как?

— Розріжемо живіт і перевернемо вниз.

— Налівай, бистро, — сказав росіянин.

Дмитро взяв срібну чарочку, вийняв пляшку коньяку.

— Да ти што, — зупинив його бородань, — штоб я с етого напьорстка піл, да лучшє ухо рєж. Дмитро налив йому півсклянки.

— Лєй полную! — скомандував росіянин.

Дмитро подивувався, налив йому повну склянку коньяку. Росіянин випив двома великими ковтками. Всі четверо офіцерів зачудовано дивились на нього.

— Значітся, так, — звеселіло проказав бородань, — ми вольниє казакі, ґрабім поєзда, вот у вас хотєлі шмоткамі разжіться, пообносілісь. Билі здєсь політічєскіє красниє партізани, да после того, как нємци с хохламі взялі Москву, куда-то ісчєзлі. Тєпєрь ми здесь хозяєва. Билі, — додав він сумно, поглянувши на своїх товаришів, які лежали на підлозі, один в калюжі крови, другий у неприродній позі.

— Ех, жалко рєбят, — сказав сердечно.

— Ти себе пожалій, – зауважив Дмитро, – кажи, скільки вас, яка тактика?

— Налєй, парєнь, вінца, больно уж хорошеє, — замріяно сказав бородань.

— Скільки вас? – кричав Дмитро. – Кажи, скурвий сину! Кажи, налию!

— Нас — трідцать. Било, — додав розбійник, глипнувши на своїх покійних товаришів.— На повороте одін цєпляєтся за поєзд, сриваєт стоп-кран, і — по вагонам, по трі чєловєка на ваґон, двоє дєржат на мушкє машіністов. Дай віна, а?

— На, залийся, — тицьнув йому пляшку Дмитро. — Беріть зброю, — кинув своїм попутникам. Вони, щоправда, вже були споряджені, але зі зброї мали лише пістолет і ножі. — Беріть ці автомати! — кивнув Дмитро на два совєтські ППШ, сам закинув на плече «шмайсер».

— Німецький офіцер не візьме в руки цього азійського більшовицького пугача, — бундючно заявив есесівець.

— А щоб тебе шляк трафив, який ти дурний, — сказав по-українському Дмитро, а по-німецькому кинув: — На тобі твій рідний «шмайсер», а ви? – звернувся до румуна і мадяра. Вони якось дивно тупцювали біля російського автомата. А, зрозумів Левицький, не вміють користуватись. Ну, це ще можна зрозуміти.