Завжди знайдеться ватага доброзичливців, які кинуться скажено виступати проти середньовіччя, наводити приклади щасливої соборності, зі стійким графіком чергувань по прибиранню місць загального користування, зі скромним затишком і гуталіном, коли жіночки ходять у східних халатах, сидять на диванах, задумливо підібравши ноги. Вони закричать: а що ж народ міг зробити? Саме так — що? Я знаю цих доброзичливців, як облуплених. Вони роблять свою роботу настільки грубо, що по природі не дуелездатні.

Крім них, є величезна кількість людей, які візьмуться захищати всіх цих середньовічних істот: вони прошиті загальними струмами, їм шкода п’яниць, шкода бабусь, покинутих напризволяще. Мені, якщо брати їх окремо, теж багатьох шкода. Але всю цю жалюгідну масу мені не шкода, вона тягне Росію на дно.

Звичайно, легше за все поставитися до цієї маси уїдливо, зіграти на панічних настроях, залякати, як це і роблять ті, хто вступає з нею в контакт і швидко втрачає терпіння. Можна спробувати поставитися до неї по-християнському і полюбити. Але хоч як ти до неї ставився б, вона, ця маса, перетворена волею випадку на електорат, має голос і нічого спільного не має з демократією.

Що з нею робити? Обманювати? Відмивати? Перевиховувати? Чекати, поки вимре?

Але останнє — ілюзія: старі тягнуть за собою онуків, правнуків, які теж стають навкарачки. Після першого півнячого лементу молодості від них більше немає чого чекати, крім рабської залежності од вічного повторення. Все йде по колу. Залишається одне — помістити їх у концтабори.

Але вони й так уже там.

У кожному росіянинові є своя незграбність.

Іван Петрович занадто товстий. У нього пасок під черевом.

Василь Васильович занадто обносився. У нього діри в обох кишенях.

Микола Іванович ніколи не стриже нігтів на ногах. Вони в нього самі собою підстригаються.

У нареченої із зубами драна нічна сорочка. З неї апетитно вивалюється немита цицька.

Марія Миколаївна жодного разу в житті не користувалася туалетним папером. І нічого — залишилася жива.

Ось чому в росіян сильний балет.

Якось я зустрівся з однією дрібною совістю нашої нації. Совість запропонувала мені зробити бесіду для газети. Вона стала розповідати, як хлопчиськом під час війни втекла з дитячого будинку, бо там було нестерпно, проїхала «зайцем» весь Сибір і, оскільки Росія повна добрих людей, їй допомогли ці добрі люди, яким вона вдячна. Вони не здали совість назад у дитбудинок.

Я запитав, чому було так нестерпно в дитбудинку, і, вислухавши відповідь, сказав:

— Виходить неузгодженість: добрі люди допомогли вам утекти від злих дітей і злих вихователів.

Дрібна совість здивувалася, наче вперше про це подумала, бесіди не опублікувала.

Росіяни переоцінюють не тільки самих себе, а й своїх дітей. У кожному відділку міліції розкажуть про їхні подвиги. У російському дитячому світі заведено бути жорстоким. Мені розповідали вуличні повії, що найстрашніше — опинитись у владі підлітків. Знайомий бандит, свідок розповіді, кивнув:

— Так скрізь. І в зоні. І тут, у Москві. Пацани звіріють. Б’ють до смерті.

Бійку замовляли? Нічого не змінилося з часів моєї школи, де на перерві легко можна було одержати по морді — просто так, ні сіло ні впало.

Мені розповідав французький посол, з русофілів, що в нас — він багато їздив — у кожній церкві так чудово співають. Голоси — посол захоплено змахнув рукою — піднімаються до купола, обмиваючи лики святих угодників, назустріч Спасу. На світлі, особливо сонячного дня, видно їхній непорочний музичний склад, і вони розчиняються в піднебессі. Такий талановитий народ.

Я з ним погодився.

Дехто вважає, що росіяни втрачають притомність для того, щоб викрутитися. Так само, як риба йде на дно. Але, по-моєму, росіяни йдуть у непритомність через те, що це нормальний стан їхньої свідомості.

Як добре нічого не чистити, не відмивати. Нехай усе виявиться невідмитим.

Хіба герої казки — нація? Вони — із казки. Погляньте на себе. Ми — казка.