— Мені треба побитися, Сірий, — зізнався я.

— Ну, віддухопель хоч мене, — підставився Сірий.

Час минає, а я ще не зустрів жодного росіянина, який умів би сидіти на м’якому дивані. Ноги розставить, голову втягне межи плечі й дивиться задоволеним сичем.

— Здрастуйте! Що таке Сірий?

— Сірий — це каша.

«Здати кал на закордонний паспорт», — занотувала Катюша Мишутіна у свій інтимний щоденник.

Відомо, що похуїзм — російська національна філософія. Основа всіх основ. Не Ломоносов, не Пушкін, не Толстой, не Ленін, а саме похуїзм опанував масами. Ми кажемо народ — маємо на увазі похуїзм. Ніхто, однак, не заглиблювався у вигини цієї форми мислення. Не опускався на дно похуїзму. Власне, це теж похуїзм — таке ставлення до похуїзму.

Тут є методологічна дилема. Низьке походження цього філософського терміну для тонких діячів слугує достатньою підставою від нього відвернутися. Робиться це не без таємного наміру залишити батьківщину без світла, щоб легше гуманно творити безчинства. Похідні від матірних слів — найкращий засіб для прання рідної дійсності, яка їх породжує і ними ж породжена. Гласна заборона на них — гальмо пізнання — можна порівняти із забороною аптек як рознощиків наркоманії.

Похуїзм — струнка система. Він виник із відчуття шорсткості життя. Занадто багато колючок — краще ні до чого не доторкатися. Занадто по-чужому звучать всі абстрактні слова — не варто й вслухатися. І тоді хоч трава не рости:

«Раніше молодцю все було по плечу, а тепер усе по хую».

Узагальнений досвід поколінь, похуїзм, на перший погляд, знак облому. Усе обламалося і всіх придавило. Але це — півправди; приховане самовиправдання. Бреше молодець: у ті билинні дні, коли йому тільки здавалося, що «все по плечу», було йому вже занадто багато чого по хую.

Похуїзм утвердився завдяки безмірним поборам із часів Розколу, Смутного часу, самозванців, Петра Першого, зі скасуванням Юрієвого дня, із приходом колективізації, зі знищенням присадибних ділянок, кампанії проти алкоголізму, державного знищення вкладів до Ощадбанку. Похуїзм — філософія нокауту.

Здавалося б, стоїчне «не охаю» — але це тільки видимість стоїцизму, і тут гніздо мого презирства: це — негордий «бленд» смиренності й задушеної ненависті, гіркоти й розпачу, покірності й розчавленості. У нас немає філософів західного штибу й мудреців — східного, зате маємо похуїзм — відфільтрований базар безіменної народної мудрості. Її набуток перекладається нормальною мовою як андерґраунд єдино можливої історичної свідомості, яка витіснила інші форми життя і негативно ставиться до будь-яких пафосних пропозицій. Бункер похуїзму виявився міцнішим за революційний романтизм та пропагандистський пафос перших п’ятирічок:

З розряду суспільного підпілля, з відчуженою власністю тричі іронічного «рідного» заводу, похуїзм поширився на всі відчуття життя, розлився, як нафта по воді, підім’яв під себе загальний тонус національного існування, вдерся в зону почуттів, настроїв і став справжнім господарем становища.

Це вам не французьке «жьоманфу». «Жьоманфу» — ласкавий вітерець ноншаланса, недбало закинуте кашне через плече. Обмежене поняття. А похуїзм — без меж. За великим рахунком, нам справді однаково. Це не фраза, а керівництво до бездіяльності.

Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму, але таке визначення більше заплутує суть справи, ніж прояснює аналогію. На Заході люблять міркувати про цинізм радянських часів, взагалі про російський цинізм. Це — проекція стороннього, не занадто вимогливого до своєї точності погляду. Похуїзм, на перший погляд, близький до цинізму розчаруванням у можливостях зв’язку між «я» та «іншими», помстою «іншим» за її неможливість. Тим часом похуїзм разюче відрізняється від цинізму байдужістю до успіху й відмовою знайти виграшне становище для саморозвитку. Цинізм динамічний, похуїзм — нерухомий; це ідеологія розтоптаних ілюзій. Цинізм — не народне слово; він — просунута частина індивідуалізму, підпорядкування всього й усіх своїм інтересам, активна зарозумілість, що переходить у філософське винищування інших як суперників, обов’язкове змішування їх з гівном, що може закінчитися й реальним знищенням. У Росії цинізм обмежений жменькою «висуванців», які існують у кожному поколінні. У російських низах немає чистого цинізму через неочищеність «я» від общинної лушпайки (звідси про «рідний завод»: не мені, а нам-тo хули…).

Цинізм верхів і похуїзм низів — ось що таке російська смерть.

Похуїзм — пасивний опір, саботаж, який став довічним гальмом. За нестерпного режиму похуїзм сягає майже статусу дисидентства, і його часто плутають із активно обраною соціальною позицією. Той-таки «рідний завод» можна прочитати як надію для російської еміграції, хоча він, швидше за все, працює на користь НКВД. Похуїзм і в останні роки радянської влади вважався у лібералів прогресивним явищем, викликав захват, розчулення. Та коли режим скінчився, виявилося, що похуїзм настільки ввійшов у кров народу, що спрацював проти ліберальних ідей.

Важко сказати, що було причиною, а що — наслідком, але розчарування першої шеренги реформаторів у власному народі було, у всякому разі, мотором корупції. Народ не відгукнувся — отже, збагачуйся. Похуїзм поховав романтику реформ так само однозначно, як і романтику революції, показав неможливість громадського життя в Росії ні в якому вигляді. Він апріорніший за будь-яку спробу змін; «вітер змін» виявився конфузливим випусканням газів. До початку 1990-х років народ був уже викінченим похуїстом, до реформ історично спізнилися, різниця в сорок років між Ригою та Москвою стала «доленосною», розрив часів — незворотнім. Із функціонального розладу, яким похуїзм ще був у Росії 1917 року, він перейшов в органічний стан.