Натякав на давні шведсько-українські традиції, але видно було, як важко було йому і взагалі шведам вдержатися в тім офіціальнім тоні. І тому король дуже був рад, коли по тім офіціальнім привітанню почалася товариська розмова на тему війни, москалів, царя Петра і всякої щоденної злоби. Поважне обличчя гетьмана прояснилося, ожило, його очі потеплішали, на устах появилася приваблива усмішка, він притягав усіх до себе, навіть канцлера Піпера. Всі були як не захоплені, так раді такому гостеві й союзникові. Король також. Король сміявся. Не тою усмішкою Мефіста і дитини, котра іноді найвірніших генералів доводила до розпуки, а сміявся щирим, несилуваним сміхом, аж присідаючи на своїх високих ногах. Гетьман жартував, сипав дотепами, в головній королівській кватирі був ніби старий, добрий знайомий. Особливо тішився король, коли гетьман творив нові латинські слова, щоб виповісти ними нові поняття і назвати предмети, котрих ні старинні римляни, ні середновічна латина не знали.

Не одному цікаво було, як гетьман стане балакати з Піпером, котрий поза політикою інших тем не любив. Усі вважали Піпера найкращим дипломатом і хитрецем, котрому пари нема. Та переконалися, що свій на свого натрапив. Гетьман Мазепа знав усі секрети європейської політики не гірше від шведського канцлера, і розмова їх була навіть для короля справжнім пиром.

Незчулися, коли маршал церемонії попросив до обіду. В дворі не було такої салі, щоб могла помістити численне товариство. З конечності треба його було розбити.

Посередині королівського стола сів сам король, а праворуч його гетьман, а тоді вже напереміну найвищі шведські достойники і найвизначніші з гетьманових старшин. Було їх при тому столі сімох, з Орликом як українським канцлером на чолі. Для інших накрито ще два столи, а деяких запросили граф Піпер та генерал Реншільд до своїх кватир. Обід був невибагливий і небагатий, та зате — королівський. Ніхто не дивився, що подавали на стіл, а всякий мав собі за честь сидіти вкупі з Карлом XII і з гетьманом Мазепою.

— Моменту, якого бажав собі великий гетьман Богдан Хмельницький, а якого Бог не дозволив йому діждатися, ласка Божа дозволила діждатися мені. Дружилася Україна з усякими своїми сусідами, але дружба тая не виходила їй на добре. Може, народи шведський і український дотримають собі цеї дружби вірніше, чого я собі щиро бажаю, — говорив гетьман до короля.

А король впевняв, що і він не чого другого хоче, лиш щоб раз в Європі запанував мир, щоб вона позбулася угніту й тиранства, котре спричинює так багато лиха та спиняє розвиток народів. Ані України, ні Росії, ні Польщі він до Шведської держави приєднувати не хоче, але бажає собі, щоб скрізь сиділи на престолах володарі, які мудро, справедливо й людяно володіли б своїми народами та не кривдили і не катували людей.

— П'ю за визволення великої і багатої від природи української землі! — кликав король.

— П'ю за воєнні успіхи вашої королівської милості і на славу хороброго шведського лицарства! — відповів гетьман.

— За визволення України! За славу Швеції! — лунало кругом.

Вечоріло, як гетьман сідав на свого білого коня.

Зривався вітер. Мерзло.

— Мабуть, скоро прийде цього року зима, — казав до гетьмана Орлик.

— Щоб тільки не московська, — відповів журливо гетьман.

Білий кінь ставав, гетьман наслухував.

— Нічого не чуєш, Пилипе? — питався свого писаря.

— Ні, ваша милосте.

— А мені здається, ніби в Батурині ревуть гармати.

— За визволення України, — доповів Орлик.

— Батурин… — сказав журливо гетьман.

— Батурин… — доповів, зітхаючи Орлик.

Августин— чернець тринітарського ордену

автодафе— аутодафе; оголошення і виконання вироків інквізиції, зокрема спалення засуджених на вогнищі

Агасфер— «Вічний жид»; під час хресної дороги Ісуса Христа на Голгофу відмовив у короткому відпочинку і безжально казав іти з хрестом далі. За це йому відмовлено в спокої могили, він приречений вічно блукати, очікуючи другого пришестя Христа.

ад(від лат. ай) — до (прийменник)

аз— назва першої букви в старослов'янському алфавіті («я»)

алькир— альков; заглиблення в стіні кімнати для ліжка; ніша

амазонка— у давньогрецькій міфології жінка-войовниця; жінка-вершник

амор— флірт, залицяння

Андріяш(Андрій) Малама Дмитрович (? — до 1730) — компанійський полковник македонського походження. Близько 1706 р. виїхав з Валахії і найнявся на службу до гетьмана. Перед повстанням Андріяш з компанійцями допомагав військам литовського гетьмана Огінського. До Батурина повернувся у вирішальний момент наприкінці жовтня 1708 р. Після Полтавської битви втік до Криму. Пізніше з'явився у Бендерах, але І. Мазепа вже не міг з ним розмовляти через хворобу. У вересні 1709 р. з'явився з повинною, і пізніше його прізвищем спекулювали царські урядовці, закликаючи козаків припинити боротьбу і повернутись додому. Андріяш Малама був змушений іти на контакт з московськими урядовцями, аби дружину і дітей не заслали до Сибіру. Його помилували, і він командував полком у царській армії.