— Накрився, щоб тепліше було! Через другого лиш перевалилася, шкуру поздиравши з нього.

— Не все в середу Петра, — гукає товпа. Крига колоду підспід бере.

— Той уже має спокій. Другу до берега прибило.

— Відбивай, відбивай, хай і там люди побачать! Відбивають колоду від берега, і вона дальше посувається, хитається, підпригує, крутиться, гуляє, як тріска.

Пливуть червоні, страхітні дошки й колоди далі річкою

Сейм, звіщаючи мешканців хуторів і сіл прибережних про силу і славу великого царя.

— Тратва, тратва пливе! — і товпа захиталася, схвилювалася, збентежилася.

Та, не зі страху перед тим, що побачила, а з цікавості, якої не може позбутися на вид мук і страждань своїх ближніх.

Нічого цікавішого не знає. Штовхаються, тручаються, деруться, кождий хоче дістатися на місце, з котрого краще видно. Вдруге такого не побачать.

На тратвах шибениці, а на них козацькі старшини. Чуби їм пообдирали. Висять, неначе в червоних шапках. З голов кров червоними поясами спливає на їх голі тіла. Червоні тратви, червониться вода.

Тратви теж попадають на криги, але їх криги не спинять, пливуть, похитуючись злегка. Хитаються шибениці, а повішені гойдаються на них, як на дзвіниці дзвони. Вимахують руками й ногами — грізно-смішні.

Товпа реве.

Тратви перепливають і губляться в імлі. Вже не видно ні дощок, ні трупів, тільки на сірому небі бовваніють червоні плями… Гаснуть… кругом імла, густа, важка, гнітюча.

Зривається вітер. Хвилює Сейм, шумить, ніби сердиться. Валка посувається до мосту. Перевалилася.

Двигається табор. За ним остається руїна. Трупи, калюжі крові, недогризені кістки, гній.

Дивується Сейм, що так тихо кругом. Тільки гайворони хмарами на зруйнований город налітають, крилами б'ють, кричать, за смачніший шматок деруться… як люди…

По городі бігають собаки. Шукають своїх хазяїнів, а знайшовши їх неживими, сідають біля трупів і виють.

По кладбищу снується столітній дід. Як Агасфер, як Богом забутий грішник, котрий умерти не може.

У його тепер діла дуже багато. На дідовій голові весь Батурин — останки життя, що збереглося між ними.

Хоч погасиш пожар, огонь ще довго в попелищу тліє. Дід певний, що так само іскри нашого життя ворог не погасив докраю. Дід у Батурині хазяїном тепер. Перешукає його, перериє, загляне в кождий куток, в кожлу щіль і добуде звідтам усе, що живе й цінне. Недужих лічитиме, голодних накормить. Він знає, де є хліб.

А тоді й на трупів черга прийде. Добре, що зимно,

Полежать. Не дармуватиме дід. Сто літ трудився, потрудиться й тепер. Не боїться праці, не праця страшна, а лінивство, охота жити з легкої руки, та ще з чужої. Дідові треба впевнитися, чи не лишив тут князь яких караулів або чи не поскривалися тут які мародери. Ця порода людей найпоганіша з усього — гієни.

Дід добуває з-під домовини рушницю, набиває її, іде.

Озираючися, наслухуючи, ловлячи кождяй шелест сухого листя, обходить кладбище і зазирає у город… Тихо, тільки трупи, круки і собаки.

Вночі, може, й вовки до того товариства надтягнуть, а з ними і всіляке гільтайство, що Бога не боїться. Багато в діда роботи. Він перешукує город. Знає оподалік від замку один тайник. Не великий, але безпечний.

Туди стягає усіх недобитих, ранених і здорових. Знає, чого ворог не знав: де, в якій пивниці задоловано збіжжя і м'ясо, де заховано білля й одіж. Усе знає. Кому ж би знати, як не йому!

— Нема, дітоньки, гетьмана в нашім Батурині, ані Чечеля, ні Кенігзена, так слухайте мене. Хтось приказувати мусить. Від безладдя і від непослуху все наше безталання.

І діда слухають. Здорові виходять разом із ним перешукувати город. Переносять у тайник тих, що в гробниці лежали. Улаштовуються там, як перші християни.

Дід нікому плакати не дозволяє. Закуси зуби і жий. Жий ворогам на злість, наперекір цареві.

— Не винищить він нас! Життя сильніше від насили.

А коли втомлений цілоденною працею стає під вечір на останках мурів і дивиться туди, куди Меншиков зі своїм військом відійшов, то подобає на опира або на духа помсти. Ніби дух Батурина з гробу встав і грозить цареві Петрові:

«Не приборкаєш нас!»

Круки з кркком літають понад його лисою головою.

— Проженемо вас, підождіть, — каже до них. Бездомні пси пізнають діда, ластяться до нього, скомлять. Він і про них обіцяє подбати, накормить їх, щоб тільки не бралися до трупів, бо це гріх.

Потішає, що на руїні пічнеться нове життя, спалахне теплий огонь, жінки варитимуть страву, собакам знов своє діло буде. Не забуде дід про нікого і про ніщо.

Сходить з мурів, бо ніч. Як привид, по пожарищу снується.