Аннотация
Грабовський П. А.
ПОЕЗІЇ
В ДАЛЕЧІНЬ
ВЕСНА, ВЕСНА... НАДВОРІ МАЙ
ВЕСНЯНКИ
І
Зійшли сніги, шумить вода, Весною повіва; Земля квіточки викида, Буяє травка молода; Все мертве ожива. Веселе сонечко блистить, Проміння щердо ллє; Гайок привітно шелестить, Неначе кличе пригостить; Струмочок виграє. Сіяють злотом небеса, Витьохкують пташки... А груди думонька стиса: Ховає зверхня ця краса Смердючі болячки. II
Знову, ластівочко-серце, Ти вернулась, знов звила В нас під хатою кубельце... Заспівай же, де була? Розкажи: чи й там, як тута, Пекло скрізь - ні верть, ні круть: Люди носять рабські пута, У чужій кормизі мруть? Світлі поклики колишні До братерства та рідні, Мов ті дріб'язки залишні, Затопталися в багні? Крук недолі над всім кружить, А соборйще панів, Знавіснівши, гірко тужить, Що, бач, мало кайданів? Розкажи: чи й там, як тута, Замість праці все слова; Люд бездольний в пітьмі плута, На наймитів упова? III
Сумно заспівала Ластівочка люба На питання ті: – Скільки світа знала, Скрізь панує згуба, Люд - узаперті. Мість [1] любові - злоба; Брат піднявсь на брата, Душить за шматок, Та ніде пригноба Не справляє свята, Як-от ваш куток! Ніде розбратання Посеред громади Не було, як тут. Ниці [2] почування, Продажність та зради Не кули більш пут. Нi в якій країні Брак самопошани Так людей не жер, Як у вас донині... Бийте, рвіть кайдани, Доки дух не вмер!– З отим словом втіхи Пісенька зніміла, В небі віддалась. У блакить з-під стріхи Ластівочка мила Пурхнула-знялась.
1
– Мість - замість.
2
– Ниці - підлі, негідні.
IV
Правду мовила пташина; Чи на добре ж, чи дарма? Перед нами - домовина, Сором вічного ярма. Промінь згас над рідним краєм; А ми, скільки кожен зміг, У провалля себе пхаєм, Грунт пускаємо з-під ніг. Та не пізно: є поправа, Певен я - минеться все; Ще заблисне наша слава, Праця вгору піднесе. Тільки треба сил та труду, Щоб не згинути цілком, Не стогнать до віку-суду Під вельможним канчуком. V
Годі ж нудитись, складаючи руки; Кличе робітників рідна земля... Віра, впотужнена словом науки, Хай нас міцніш окриля! Більше уваги до власного горя, Більше любові до люду свого! Близько - загибель... зника наша зоря... Чого ж нам ждати, чого? VI
Розцвітайся ти, веснонько красна, Духом творчості все онови; У нарузі країна нещасна... З муки-смерті її відживи! Розворуш наші груди холодні, Запали в них притухлий огонь, Щоб рятунок знайшли ми з безодні, Не стояли в борні осторонь! Одігнала надовго ти хвижі, Розбудила надії та сни. Баглаї [3]– ці воріженьки хижі, Так послизнуть нехай і вони! Розцвітайся та нас із могили До живого життя підведи, Щоб ми очі на себе розкрили; Світлі думи в душі відроди! 3
– Баглаї - неробство, лінощі.
ГАДКА
в официальном магазине Литрес