З півночі
вернуться

Грабовський Павло Арсенович
Шрифт:

ЖУРБА

Засмутилась, похилилась Молода верба... Прилучилась, одружилась З козаком журба. Обсипає верба віти, Станом поника... Де незгодоньку подіти? Давить козака. Пада листя в бистру воду, Швидко уплива... Сиротина ясну вроду Слізьми облива. Прийде весна, прийде друга - Зацвітуть гілля... Не раз суму зникне смуга; Усміх загуля. Та середина давненько Всушена вербі... Не дасть вражене серденько Радоньки собі. Вмира верба, посихає, Віджива на мить... Так серденько: то стихає, То ще гірш щемить..

Не згинайсь, угамуй своє горе...

Не згинайсь, угамуй своє горе; Знай - надії твої чарівні Згоять разом зневірення хворе, Розцвітуть, мов квітки запашні. Не довіку конатимеш в горі; Потривай лиш: розтануть сніги, Запестріються луки просторі, Закрасують поля навкруги. Зникне швидко пануюче горе; Обновить твою душу весна; За водою спливе в синє море Все, чим дійсність гірка та сумна. Як безплодно носитися з горем, В піснях виспівай краще йбго, Певно, й ми своє серце поборем І притулим хоч раз до твого. Подивись: пронеслось твоє горе, Як проносяться хмари густі... Ти заблисла, сподівана зоре; Знов воскресли ви, сни золоті!

Не сумуй, що врода...

Не сумуй, що врода Опадає з личка; Не сумуй: то шкода Дуже невеличка. А журись, що марно Гине сила краща, Що минає хмарно Молодість пропаща. Що твоя відвага Не палає гнівно; Що світові блага Не всім служать рівно. Хай важка дорога, Хай похмурі днини,- Все зроби, що мога, На користь країни! В ланцюгах неволі Гинучи заранку, Жваво проти долі Бийся до останку!

ПЛОВЕЦЬ

Пам’ятаєш мудру раду - Не пускатись в згубний мир? Ти ж подався без огляду І налучив просто в вир. Закрутили в своїй пащі Тебе піняві вали; Поривання твої кращі Тебе в прірву затягли. Але й гинучи зарані В борвах виючих отих, У добра та зла пізнанні Ти вишукував утіх.

Собаки брешуть; я прочнувся...

Собаки брешуть; я прочнувся: Знадвору шемріт доліта... Хотів озватись, та й запнувся... Оце, крий господи, слята! [3] У хату сунеться добродій, Синемундирний, [4] як мара, А ціла низка «благородій» За ним у двері напира. Чи не лиха ж мені година: Яке недобре їх несе? Ну, чим завадила людина? Перепаскудять зараз все...

3

– Слята - напасть.

4

– Синемундирний добродій - жандарм.

СТОМА

Тихо, наче у могилі; Замира душа... Мої думоньки безсилі Стома заглуша. Тільки стука дощ у кришу; Вітер загува, Зворушає сумну тишу, Серце надрива.

Чи ви живі, чи повмирали...

Чи ви живі, чи повмирали; Чи я діждусь коли, чи ні, Щоб клаптик часом переслали Паперу братнього мені? Прохав, молив... Що більше вдію? Хоча б хто на сміх написав... То все б кохав дурну надію, Все б долі привид не згасав.

В ХОРОБІ

До свого горя зачини дверці, Бо, коли сльози поллються в тебе, Защемлять рани на хворім серці, Кожен згадає тільки про себе. Не шукай в світі ніде розваги, Бо хто простягне на поміч руку? Не жди, не думай: дурні забаги... Усяке втопить тебе в багнюку. Життя нелюдське, життя жорстоке Панує вколо, панує всюди... Кругом болото - грузьке, широке, Труйне повітря вдихають груди. Великий світ наш... нема ж до кого Ні пригорнутись, ні забалакать... Самотнє серце з болю тяжкого Не перестане довіку плакать. Та вже недовго; вже дочуваю - Надходить сумно кінець довчасний... Прощай, мій любий, коханий краю, Як я - забутий, як я - нещасний! Броджу, тиняюсь, мов потороча, Тужу день божий - ввечері, вранці... Чи ж приголубить душа жіноча Хоч на хвилинку, хоч наостанці? Стою, питаю... нема ні гуку... Мутиться розум, слабіють сили; Я тільки чую пекельну муку, Я тільки прагну швидше могили... А колись... боже... Невже минуло? Бажав покласти за других душу... Те почування ще не заснуло, З тим почуванням спочити мушу. Зберіг я свято юнацькі мари, Не відступлюся від них ніколи... А тільки шлях мій окрили хмари, Крихітки навіть не знав я долі. Та вже недовго; вже дочуваю - Надходить сумно кінець довчасний.. Прощай, мій любий, коханий краю, Як я - забутий, як я – нещасний!

Тяжко дихати... В голові нема ані одної думи ясної...

Тяжко дихати... В голові нема Ані одної думи ясної... Навкруги, куди б не поглянув, тьма Я блукаю сам... Ти не йдеш з ума; Мру без тебе я, зорі красної! Я конав, ридав; глух за гуком гук; Я шукав, молив душі рідної; Так нема її... Я упав від мук; Захитався стяг в слабім стиску рук Серед темряви непрохідної. Сумно; радоньки не знайду ніяк... Доки ж доля та буде мариться? Проти власних мрій я лихий бояк... Доки ж вештатись мертвяком і як, Доки сонечко буде хмариться? Вічно терпіти... Та всьому є край; Бо хоча б яка мета малася... Не дігнати літ, як пташиних зграй; Не вернуть надій, хоч кладись - вмирай... Нитка прядена увірвалася. Небагацько ждав від людей собі, Але й те мале не справдилося... Легше б згинути враз було в борбі, Аніж тратити день за днем в журбі... Де завзяття те, де поділося? Не мені цвіли запашні квітки, Мій садок проріс скрізь бугилою... Нічий милий зір не запав утямки, Не простяг ніхто за весь вік руки... В самоті стою над могилою. Не судіть мене, не ганьбіть мене... Де людина та загартована, Що поборе вмить все гірке, сумне Або каменем без жалю шпурне, Чужим стогоном роздратована? Тяжко дихати... В голові нема Ані одної думки ясної... Навкруги, куди б не поглянув, тьма... Я блукаю сам.... Ти не йдеш з ума; Мру без тебе я, зорі красної!