Імовірно, йому подобалася саме ця повторюваність, нуднувата передбачуваність селянської фантазії, яка рідко пропонувала вихід поза межі усталених схем і сюжетів. Нехитрі мрії про чудесне збагачення і вдале одруження мандрували з країни в країну, з книги в книгу, оздоблені здебільшого такими ж невибагливими ілюстраціями. Лише зрідка Орестові траплялися книги, ілюстровані незвично і справді гарно. У глибоко радянські роки, коли минала його юність і зрілість, побачити таке було непросто. Орест навіть знався свого часу із колом посвячених, які отримували книги з-за кордону, а потім ці книги, здебільшого у польських перекладах, передавалися з рук в руки, читалися, обговорювалися. Вибірковість смаків того, хто замовляв або перевозив книги, а таких було лише кілька осіб, творила певний канон. Таким чином уся богемна публіка у певний час зачитувалася літературою магічного реалізму, а потім захопилася постмодернізмом, обговорювала «Гру в бісер» і «Степового вовка» Гессе ще задовго до появи українських перекладів. Але при цьому до їхнього поля зору зовсім не потрапив, скажімо, французький «новий роман». Посвячені у кращому разі знали про його існування, але самих текстів ніхто не читав. Ця химерність у виборі дуже дивувала закордонних знайомих Ореста, коли згодом, через багато років після цього, він оповідав про життя богеми за радянських часів. Йому важко було зрозуміти, чому, наприклад, знайомий німець раптом починав реготати, почувши, як Орест дві доби поспіль дискутував із другом-поетом про те, які риси Гаррі Галлера знайшов у собі. Ображений, Орест питав німця, у чому справа, і здивовано вислуховував про те, що така дискусія у такому віці аж ніяк не може бути поважною, мабуть, це такий веселий стьобний перформенс, адже проблеми Гаррі Галлера можуть серйозно обговорювати хіба тринадцятирічні підлітки, але аж ніяк не тридцятирічні митці.

– Уяви собі, – казав йому німець, виявляючи нетипову для представників своєї нації обізнаність, – що ти на повному серйозі дві доби обговорюєш із другом-поетом образ Чіпки і свою подібність до нього.

Тут уже Орест починав реготати, уявляючи собі це як веселий перформенс.

– Але якщо такий перформенс привезти, скажімо, до Берліна, – продовжував ерудований німець, – то глядачі сприйматимуть це як абсолютно герметичне дійство у стилі театру абсурду і прикриватимуть власне нерозуміння цитатами з Бодріяра чи Бенедикта Андерсона.

Така ж хаотичність у виборі стосувалася і малярства. Альбоми з репродукціями імпресіоністів, експресіоністів та інших модерністів початку ХХ ст. користувалися величезною популярністю, натомість із подальшого малярства до закритої богемної тусівки доходили хіба що середньої якості репродукції Далі, а потім все заполонила культура гепенінгів та перформансів, мода на які протрималася у мистецькому середовищі міста надзвичайно довго. Це створювало цікавий наслідувальний ефект – коли якась із досі невідомих течій сучасного чи не так давно актуального у світі мистецтва потрапляла нарешті у поле зору богемної тусівки, наслідувати її починали практично усі, ясна річ, із різним успіхом. І, ясна річ, неофіційно, адже на виставки допускалося лише офіційно лояльне мистецтво. Художники зустрічалися у майстернях і показували одне одному нові роботи, захоплювалися власною посвяченістю в останні світові тренди і за пляшкою портвейну чи сухого вина мріяли про часи, коли все це дозволено буде виставляти і весь світ нарешті дізнається про геніальних галицьких художників, захопиться шедеврами з їхніх потаємних колекцій, почне скуповувати все це за шалені суми і в світі запанує справжній бум на українське мистецтво.

Це трохи нагадувало наївні віруванння галицьких хасидів часів першої світової, які жили у страшенних злиднях малесеньких містечок і вірили в те, що, коли прийде месія, поблизу залізного мосту у їхньому містечку, через який можна перейти на той бік річки, з’явиться інший міст, із цигаркового паперу. Невірні засумніваються і підуть на залізний міст, який завалиться під ними і понесе їх просто до пекла, а ті, хто вірить, підуть на паперовий міст, він їх витримає і доправить до раю. Єдиним джерелом заробітку у містечках, де утворювалися такі міфи, здебільшого була цигаркова фабрика.

Орест належав до покоління тих, хто так і не переставав ніколи вірити у майбутній бум довкола всього українського, і в його житті навіть був момент, коли ілюстровані ним книги справді мали неймовірний успіх і видавалися велетенськими як на той час накладами, їх сотнями везли за кордон гості з діаспори, іноді купували й іноземці, щоб продемонструвати вдома, що така країна справді існує і вона не настільки дика і пропаща, як про це прийнято думати. Але вже тоді, вперше потрапивши до західних музеїв і галерей, він зіткнувся з неприємним відчуттям, яке довший час намагався відігнати від себе, адже воно загрожувало руйнуванням одного з найважливіших переконань. Неприємне відчуття полягало у враженні вторинності переважної більшості робіт, яким пророчили долю шедеврів. Те саме стосувалося літературних текстів. Виявилося, що сотні, тисячі митців у всьому світі мислять дуже схоже і так само схоже виглядає їхнє мистецтво. Коли йому доводилося порівнювати картини або тексти своїх знайомих із тими кількома привезеними у подвійному дні чиєїсь валізи альбомами репродукцій чи романами західних авторів, ці картини і книги видавалися геніальними. Особливо на тлі сірого офіційного мистецтва. Але щойно стало можливим порівнювати їх із більшою кількістю схожих картин чи текстів, як сюжети, прийоми, стилістика починали нагадувати казки. Тільки у казках повторюваність і шаблонність дозволялися, а для художників і літераторів це означало поразку.

Мабуть, захоплення казками стало для Ореста своєрідним рецептом на подолання страху перед власною вторинністю, перед неминучістю рано чи пізно поставити свої малюнки у ширший контекст, ніж середовище невеличкого міста, і отримати чесну і безжальну відповідь на питання про те, чого він вартий як художник.

Захоплення Ореста кулінарією також не дуже подобалося його батькові. У ті часи присутність чоловіка на кухні була явищем не дуже звичним, і Орестові постійно доводилося виборювати своє місце біля плити у скептично настроєних щодо його можливостей жінок – мами, бабці, тети, а потім тещі, дружини. Щоправда, дружина здалася доволі легко, майже без бою. Олена, на відміну від більшості галицьких господинь того часу, не мала особливих амбіцій щодо власних кулінарних здібностей. Вона майже не вміла куховарити і радо самоусунулася від кухонних обов’язків.

Тобто іноді їй хотілося похизуватися перед гостями спеченим власноруч пляцком або якимось екзотичним салатом, але траплялося це вкрай рідко, й Орест із виглядом поблажливого експерта дозволяв їй цю невеличку слабкість. Адже її скромні вироби аж ніяк не могли конкурувати з його власними, архіскладними і надзвичайно смачними стравами. За святковим столом нерідко відбувалися дискусії на тему: чоловіче чи жіноче заняття – кулінарія. Здебільшого гості схилялися до мало-оригінального для тієї патріархальної доби висновку, що жінка мала би займатися приготуванням невибагливих страв щоденного меню, а чоловік створений для творчої праці – експериментів, складних рецептів, вичаровування ексклюзивних святкових потрав. Орестові подобалося таке розв’язання дилеми чоловічого і жіночого, але потай він усвідомлював, що неможливо готувати складні й вишукані страви без щоденної практики, чуття у пучках пальців, уміння вчасно скуштувати, в міру досолити і не перетримати на малому вогні, усіх цих дрібних навиків, що їх неможливо ні здобути, ні навіть втримати на рівні, якщо не практикуватися щодня. Тому він не уникав щоденної роботи на кухні і з задоволенням сервірував родині борщі, вареники, голубці і печеню, щодня свіжі, щодня вишукані. Іноді йому навіть здавалося, що фантазія підводить його в кулінарії значно рідше, ніж у творчості, і що його щоденні страви набагато різноманітніші і цікавіші від його малюнків, з яких він бував задоволеним лише кожним десятим, а то і кожним п’ятдесятим.

Поволі їхні з Оленою розмови звелися до практично самого лише обговорення щоденного меню. Вони детально планували майбутні потрави, згадували, що і як смакувало попереднього і передпопереднього разу, ретельно складали список закупів і критикували промахи і невдачі господині з минулої гостини. У гості вони ходили майже щотижня, у них сформувалося невеличке, об’єднане кулінарними пристрастями сусідське товариство, і взаємні відвідини були чи не єдиною розвагою у небагатому подіями респектабельному побуті їхнього передмістя, розташованого надто близько від міста, аби пропонувати власні розваги, і надто далеко, аби брати участь у міському вечірньому житті.