Але так само точно вона знала і те, що її майбутня робота не буде пов’язана з читанням книг. Це вона хотіла залишити своєю приємністю і в жодному разі не перетворити на докучливий обов’язок.

Коли вони ближче познайомилися з Орестом, Ірина зрозуміла, що він має таке саме або принаймні дуже схоже ставлення до книг. Йому було фізично важко віддати комусь книгу, випустити її з рук. Той, хто просив Ореста дати йому почитати котрусь із книг його приватної бібліотеки, ризикував назавжди перетворитися на ворога, незалежно від того, дасть йому Орест книгу чи ні. За датою повернення тих книг, які Орест все ж таки наважувався позичити, він стежив із педантичністю, геть непритаманною йому в інших речах. Здавалося, йому просто фізично бракує цієї книги і він не в змозі пережити, що в цей момент хтось може торкатися книги масними руками чи захляпати сторінку борщем. І навіть не мало значення те, наскільки цінною була ця книга для самого Ореста. Він купував масу книг, які точно ніколи не читатиме, бо йому справляло приємність мати ці тексти у себе в бібліотеці. І навіть якщо хтось позичав книгу, примірників якої у нього було два, Орест переживав не менше. Бо ж наявність двох примірників не виключала того, що обидва можуть загубитися. І за злою іронією випадковості Орест постійно губив книги. Ірина припускала, що він просто не може знайти їх, забувши, куди саме поставив, адже книг у його бібліотеці було страшенно багато. Але сам Орест категорично заперечував таку можливість. І справді, він досконало пам’ятав не лише те, кому і на скільки часу він міг позичити, а й куди та коли поставив ту чи іншу книгу, перелічував назви книг, що мали би стояти праворуч і ліворуч від зниклої – і справді, ці книги, як правило, стояли поряд саме там, де і говорив Орест.

Але книги продовжували зникати. Приблизно раз на місяць Орест виявляв зникнення тієї чи іншої, вкрай потрібної йому саме в той момент книги. І не міг згадати, що саме могло з нею трапитися. Здавалося, хтось просто знущається над ним, викрадає книги, а потім нашіптує Орестові уві сні назву і автора, щоб вранці той почав хаотичні пошуки і не міг заспокоїтися цілий день. Дивлячись на паніку Ореста, коли він виявляв такі зникнення, Ірина збагнула, що її залежність теж може перерости колись у такі хворобливі форми, і вирішила, що відтепер не дасть книгам займати у своєму житті більше місця, ніж вона сама їм дозволить.

Вона здивувалася, наскільки легко далося їй прийняття цього рішення і наскільки логічним і своєчасним воно здавалося їй вже невдовзі. Раптом вона усвідомила, як багато проходило повз її увагу досі, поки пересування у просторі було для неї лише короткими перебіжками від книги до книги, від сюжету до сюжету. Її власне життя здалося їй тепер дірявою сіткою незауважених моментів, забутих вражень, неосмислених подій. Вона навіть відчула себе обдуреною, адже проживаючи одне за одним чуже чи вигадане життя, вона втрачала своє власне, у якому могло щось відбуватися, і тепер це щось належало би до спогадів, доступних лише їй, а замість цього у неї є лише враження з книг, враження про книги, книги замість вражень, розділені з думками чи відчуттями сотень інших читачів цієї книги. Враження від однієї книги стирали враження від наступної, а на їх місці залишалася якась тривожна порожнеча. І тепер належало цю порожнечу обережно і продумано заповнювати чимось іншим, справжнім, що не заперечувало би читання книг, а просто унезалежнювало її, Ірину, від цього читання, як і від будь-чого іншого, що позбавляє свободи вибору. Оманлива певність і передбачуваність, яку обіцяли книги, заколисувала, можна було перегорнути кілька сторінок і довідатися, що саме трапиться або не трапиться з героями далі, трапиться гарантовано, без найменшого шансу на раптові кардинальні зміни, які чатують на кожному кроці у реальному житті. Існувати у такому світі було комфортно і спокусливо, але важливо було не переходити певної межі, не піддаватися на цю комфортність цілком і не втрачати цікавості до того, що тебе оточує поза книгами.

Згодом Ірина часто розмірковуватиме над такими взаємопов’язаностями. Наприклад, їй довший час не вдасться вирішити дилему, що є важливішим для неї особисто – якомога ефективніше використовувати свій час, досягаючи результатів тієї чи іншої діяльності, чи витрачати той самий час з якомога більшою приємністю, незважаючи на те, проходить він корисно чи бездіяльно. Так само без відповіді залишиться для неї і запитання, як краще – зосереджувати всі свої зусилля на якійсь одній діяльності чи навпаки, намагатися гармонійно розвивати у собі якомога більше різних рис.

Вона дійде висновку, що такі розмірковування є наслідком нерозвиненості її бажань, того, що у своєму намаганні виділити якомога більше вільного часу для читання вона поступово втратила здатність отримувати задоволення від інших речей і навіть просто відпочивати. Спершу їй здаватиметься, що достатньо знову змусити себе, і всі втрачені вміння відновляться, але потім вона усвідомить, що далеко не все піддається самоконтролю, і почне уважніше прислухатися до потреб свого тіла, намагаючись збагнути і відчути тонші механізми, які керують вмінням правильно розпізнавати бажання й відділяти те, що справді необхідно, від того, що таким лише виглядає.

Так химерно, через відмову від зайвого читання, яке часто потім виявлялося лише спамом, який відволікав мозок від вирішення складніших і потрібніших завдань, Ірина прийшла до глибшого розуміння суті поміркованості. Відтоді свої життєві пріоритети вона вибудовуватиме саме з позиції поміркованої доцільності, категорично заперечуючи всі нав’язувані оточенням інші критерії. У предметах, які вона обиратиме і для здобуття яких не шкодуватиме витрачати зусилля, важливою буде лише допасованість до її індивідуальних потреб, а не до якоїсь ефемерної величини, наприклад, того, що про неї подумають інші. Вона раз і назавжди викреслить зі свого життя цей критерій оцінки власних дій, і відтоді прийняття рішень стане значно простішим.

Але розуміння всього цього прийде до неї значно пізніше, а зараз, поринаючи у флірт із Орестом, вона спостерігала за собою ніби збоку, і їй самій було кумедно з того, як вона може піддатися на вкрай невмілі залицяння удвічі старшого за себе чоловіка.

Хоча саме про вік Ореста Ірина згадувала не так уже й часто, лише іноді, машинально, подумки відзначаючи для себе, що та чи інша відмінність між ними зумовлена різницею у віці.

Наприклад, Ірині щоразу було дивно, коли Орест розповідав про своє життя за радянських часів. У неї з того часу залишилися лише спогади раннього дитинства, і всі вони були якісь неприємні, з липкуватим брудом немитих вікон, із запахами громадських вбиралень, із непривітними втомленими обличчями виховательок у дитячому садку і вчительок із бабетами. Вона не любила пригадувати такі подробиці, і їй зав жди було дивно, коли хтось описував ту чи іншу побутову деталь тих часів із майже ностальгійним замилуванням. В Орестових спогадах такої ностальгії не було, і це дивувало Ірину ще більше, адже це були роки його юності, вони не могли не залишити приємних спогадів. Та Орест ніколи не розповідав про це з якоїсь приватної перспективи, а зав жди лише з позиції патріота-дисидента. Ірині іноді навіть ставало кумедно, коли він, розімлівши після любощів із нею, раптом із театральною серйозністю починав розмову про свій досвід допитів, про обшук у себе вдома, про виклики до відповідної установи і намагання зробити його інформатором, про те, що через непартійність і підозрілі знайомства він опинився у чорному списку й не міг зробити кар’єри, про справжню українську історію, яку вчив по заборонених самвидавівських публікаціях. У цій перебільшеній серйозності відчувалася певна штивність офіційної версії, яку він, мабуть, не раз і не два розповідав на публіку. Спочатку Ірина думала, що так їй просто здається, адже у неї самої цей досвід не пов’язаний ні з чим особистим, тож вона і сприймає схожі розповіді як розділи з підручника і не може ставитися до цього по-іншому. Але іноді в розповідях Ореста таки прослизали деталі, які цілковито змінювали інтонацію, робили її живою і безпосередньою. У такі моменти Ірині здавалося, що це вона тримає в руках поганої якості ксерокопії заборонених видань і, читаючи, мимоволі озирається, чи не стоїть хтось у неї за спиною. Одну з таких книг, здається, щось Донцова у вижовклій ксероверсії, обгорнутій нещільно приклеєною обкладинкою якоїсь піонерської книги, Орест подарував їй під час одного з перших побачень.

Ірина відразу відчула, що цей напівзниклий зі свідомості більшості людей світ і досі важливий для нього, його активне життя, його справжні вчинки залишилися там, тепер усе вже не було для нього таким привабливим і сповненим емоцій. Коли він розповідав про ті часи, його обличчя жвавішало, шкіра ставала пружнішою, очі блищали. Але щойно він переходив на іншу тему, або коли Ірина перебивала його питанням чи навіть просто необережним рухом, його плечі відразу ж опускалися, погляд знову ставав байдужим і скерованим кудись убік, так ніби він утретє переглядав не дуже цікавий фільм. Ірина щоразу відчувала якусь провину, їй здавалося, що вона говорить дурниці або банальності. Аж поки вона не зауважила, що так він реагує не лише на неї. Так він здебільшого реагує на все довкола, пожвавлюючись лише на дуже короткі моменти, коли має можливість висловитися про кілька тем, які все ще хвилюють його. І тоді Ірина збагнула, що справа не у темі розмови і не в ній, а просто в часі, який поступово заколисує повторюваністю і притупляє емоції. Або ж в емоційній наповненості цього часу, в тому, наскільки він здатен забезпечити своїх очевидців яскравими враженнями. Ймовірно, теперішня дійсність виглядала для Ореста занадто прісною і нудною у порівнянні з місіонерсько-патріотичним запалом часів напівпідпільних тусовок та піднесеною атмосферою національного відродження перших років незалежності.