Кажуть, що тільки у вкрай екстремальних випадках хірург здатен провести операцію самому собі. Щось схоже маємо й тут. Розслідування обставин, що призвели до вбивства, самогубства чи інсценізації смерті Андрія Трояна у романі проводить... він сам. Та не лише в цьому незвичність твору, що його автор визначає, як "внутрішній детектив". Глибоке проникнення в душевний стан людини, яка намагається змінити свою долю, вийти із зачарованого кола, яке хтось збудував, пошуки героєм сутності свого "я", яке вперто розщеплюється на болючі, ще теплі скалки, його доторки до чужих - жіночих і чоловічих - доль, хірургічний розтин характеру і характерів неминуче приводять до запитань, які поставить собі читач. Одне з них, адресоване всім: чи готові ви підняти таємничий камінь, який лежить у вашому саду?
Епілог
Туман виповзав із саду, схожий на шкіру брудного сірого кошлатого звіра. Ізсередини цього звіра лунало розпачливе жіноче голосіння.
«До цього не можна звикнути», – подумав слідчий районної прокуратури Віктор Верещук.
Він стукнув дверцятами машини і пішов у сад, назустріч голосінню. Під ногами зашурхотіло опале листя. Верещукові здавалося: з-під нього виповзе і вжалить змія.
Півгодини тому йому зателефонував прокурор. У селищі Ясенівка загинув чоловік, щойно про це повідомив місцевий дільничний міліціонер. Про присутність слідчого прокуратури просив директор тамтешнього комбікормового заводу, де працював загиблий.
– Як він загинув? – спитав тоді Верещук.
Прокурор не знав. Порадив зателефонувати у райвідділ міліції, що Верещук і зробив.
– Дільничний каже, що того чоловіка знайшли в саду придушеним каменем, – сказав йому оперативник, який теж мав їхати у Ясенівку.
– Каменем? – здивувався Верещук. – Яким каменем?
– Не знаю, – відповів оперативник з райвідділу. – Каже: в саду там лежав якийсь камінь – і ним начебто прибили того чоловіка.
– Гаразд, виїжджаємо, – сказав Верещук. – Тобто, ви мене заберете з собою?
– Заберемо, – пообіцяли на тому кінці дроту.
Тепер їхня група йшла крізь туман. Назустріч виступали, наче вартові, може, саду, часу чи простору, невідомо чого – безлисті дерева. Голосіння наближалося, робилося схожим на звук єдиної пронизливої струни. Ось вони вже й побачили купку людей. Маленька жінка з пасмами місцями сивого волосся перестала плакати, тільки її плечі здригалися, а очі, якими глянула на Верещука, випромінювали страшний, аж не людський біль.
Мертвий лежав на землі. То був чоловік років тридцяти п’яти, середнього зросту, худорлявий, але не дуже худий, зодягнутий в легеньку темно-синю куртку, з-під якої висвітилася картата сорочка. І куртка, і сорочка були замазані кров’ю, видно було, що груди чоловіка здеформовані від якогось страшного удару. «Справді, наче каменем», – подумав Верещук.
Через хвилину з вуст дільничного прибулі довідалися про суть трагедії. Загиблий – Андрій Троян – інженер місцевого комбікормового заводу – пішов у сад і довго не повертався.
– Ой, не вертається, все й не вертається, – озвалася розпатлана заплакана жінка. – Я думаю, де він, куди пішов, вийшла, кличу – не озивається. Щось мені як підказало. Пішла в сад, а тут, дивлюся, синочок каменем прибитий.
– Він тут мав з кимось зустрітися? – спитав Верещук.
– Не знаю. Він мені не сказав. Але хтось же придушив його тим каменем. Не міг він його отако підняти і… – вона вмовкла, обвела людей безтямними очима.
Нарешті Верещук побачив і сам камінь. То був великий чорний каменисько, висотою до метра, може, трохи більше, напівкруглий, з кількома стесаними кутами.
– Звідки цей камінь у саду? – спитав Верещук.
– Та ще мій покійний батько привіз його звідкись із кар’єру, – пояснила мати загиблого. – Казав, що сад прикрашатиме. А, бач, як вийшло…
Жінка схлипнула, тильним боком долоні витерла очі. Туман у саду начеб порідшав, зате війнув сирий, пронизливий вітер.
– З ким тут міг зустрічатися ваш син? – поцікавився оперативник з райвідділу.
– Хіба ж я знаю? – сказала мати. – Може, зі знайомим якимсь, може, із сусідом, чи хтось приїхав до нього… Якби ж я знала… Ой, якби ж я знала…
І вона знову заголосила.
– Заспокойтеся, будь ласка, – якомога лагідніше сказав до неї Верещук. – Я розумію, сина ми вам не повернемо. Але все ретельно розслідуємо – це я вам обіцяю.
Частина перша. Андрій Троян. Анфас
Дорогою на роботу я спиняюся біля газетного кіоску. У тьмяному склі бачу своє обличчя – не худе, рівномірно пропорційне, тьмяно-блискуче, високу постать. Такий собі цілком благополучний джентльмен зростом сто сімдесят п’ять сантиметрів і вагою сімдесят сім кілограмів – майже ідеальні пропорції. А душа? Але в душу ніхто не зазирне, окрім мене самого. То тільки я готувався до сьогоднішнього дня, лише для мене він важив так багато. Бо знав: Магда неодмінно не забуде, вона пам’ятала все, що стосується даних мною слів чи слів, даних мені.
Сьогодні я намагався піднятися раніше за мою любу дружиноньку. Таке бувало. Бувало, що я робив канапки або яєчню і годував Магду. Їй це подобалося. Але сьогодні моя люба дружинонька встала раніше. Я не зміг нічим догодити. Але й Магда жодним словом не дорікнула, не згадала, який сьогодні день. Я прокидаюся, солодко потягаюся. Але Магди поруч немає. Зате з кухні долинають дратівливо-божественні запахи – Магда робить грінки. Біфштекси, грінки і кава. Ум-м!
Виходжу, дивлюся на спокусливо засмаглі руки, ковзаю по вирізу халата, вітаюсь, цілую Магді руку вище ліктя, хочу сказати: «Який це у лісі вовк здох?», але нічого не кажу. Бо інакше Магда нагадає про сьогоднішній день.
І ранок перетворюється на тортури: я чекаю Магдиного нагадування – коли голюся, вмиваюся, снідаю. Але дружина мовчить. Згадую замітку з газети про чергового екстрасенса, сміючись, розповідаю. Магда мовчить, посміхається. Погоджується, що тепер пишуть багато цікавого і багато дурниць. Нарешті я виходжу з дому, нарешті вільний од цього виснажливого чекання. Невже Магда забула? Зате пам’ятаю я.
Я йду вулицею, і чим ближче до нашого заводу, тим повільнішими стають мої кроки. Намагаюся не думати про майбутню розмову з шефом. Чи не треба? Ні, мушу. Все має статися само собою. Намагаюся заспокоїтись, але з того нічого не виходить. Нехай. Раптом сьогодні станеться диво? Бувають же дива й на цьому грішному світі, зрідка, але бувають.