Реальний час, що пливе крізь живі людські долі, і реальні люди, що пливуть крізь плинний час, - такими є основні мотиви книжки «Вирвані сторінки з автобіографії» найпопулярнішої української письменниці Марії Матіос.
Книга-дайджест «населена» багатьма відомими і невідомими людьми і подіями, які й складають історичну, психологічну, ідеологічну, культурну та побутову мозаїку українського життя перетину XX і XXI століть. Недаремно сама письменниця називає «Вирвані сторінки...» «не просто автобіографією, а стовідсотковою книгою про сучасність і сучасників».
Дайджест
«ВИРВАНІ СТОРІНКИ З АВТОБІОГРАФІЇ» —
нерівний, «горбистий», як моє дотеперішнє життя,
як піки гір, де я народилася.
Ви будете зашпортуватися.
В іменах, подіях і датах.
Бо тут є ЖИТТЯ.
Бо ці сторінки писалися в різні часи -
люті часи і часи прекрасні,
писалися під різним настроєм,
у блокнотах, у газетах,
на квитанціях комунальних «платіжок»,
в листах, але найбільше -
пам'яттю і в пам'яті.
Тут багато свого і чужого,
переплетеного з «моїм»
якимсь незбагненним чином.
Але дайджест - лише незначна частинка того,
про що я хотіла би сказати, поки можу говорити.
Решта - у повній версії книги,
на якій сохне друкарська фарба.
Велика частина мого життя - цілковита гойданка,
що злітає-падає під одним девізом:
«Або на палю, або на гак».
Але це ще не автобіографія.
Це кілька вибраних секунд мого життя
і життя інших, які вчили мене,
як ТРЕБАчи як НЕ ТРЕБАжити.
Це - лише кілька сторінок із чернетки,
яка ніколи не буде переписана.
Чернетка, що називається МОЄ ЖИТТЯ,
писана від руки.
Коли власної, коли чужої,
коли сльозою, коли сміхом.
Проте ексклюзивно.
Тому вона неприступна хакерам. Дизайнерам.
Її неможливо відретушувати фотошопом.
Виправити - також.
Хіба - лише доповнити.
ЗАМІСТЬ ПРОЛОГУ
«Ти знаєш, що Ти - Людина?!»
«Безличник не має лиця, безвірник не має віри».
Окрім дзеркала, подеколи я зазираю в паспорт.
Дзеркало не лукаве - правдиве. Воно тільки байдуже констатує реальність, а більш нічого. Ось він: твій блиск або тьмяність очей - зморщечки - «ямочки» - «веснянки» - сивина. Та мало що фіксує безстороннє дзеркало! Воно - як правдива жінка, що завжди каже нелукаву правду чоловікові, якого любить. Можливо, каже подеколи занадто недипломатично, так, ніби бере дефіцитний тепер макогін до рук чи (швидше!) дає лупня в чоло. Але при тому - каже. Правду.
А ось папір і те, що на папері... Документ - то жінка кокетлива. Яка і до правди не підступиться, але й брехню не наважиться озвучити. Хіба лише нагадає, що ти - Живий. Живий, якщо вдивляєшся в ці сторінки - зі своїми безтурботними, наївними чи байдужими очима на фото в 16, 25, після 45-ти. Зі штемпелями про переїзди - реєстрації - розлучення - злучення - дітей - групу крові - приватизацію і т. д. Таке ненавмисне кокетство із посвідченням власної персони має свої переваги: гортаючи «паспортний» життєпис - ти перекидаєш сторінки свого Триваючого Життя. І це чудово! Бо в тебе ще є час.
Є час на добрі слова і добрі справи. Є час на людей. На себе. На опір злу. На молитву. Прокльони. Гріхи і покаяння. Сумнів. Гнів. Любов і ненависть. Спокусу. На все-усіське, що придумано не нами!!!!!!!!! А якщо так - то ще є час на ЖИТТЯ. І це - велике щастя, про яке ми не думаємо. Чи намагаємося не думати.
Як добре, що в людини дві «сповідальні», два духівники, які не мають жодного стосунку до правдивого духовного та, власне, й фізичного життя людини: