Я не ворог тобі, я Аполлон, син самого Зевса — громовержця, а не якийсь там чередник!» Але Дафна нічого не хотіла слухати і тільки втікала щодуху.

Аполлон кинувся їй навперейми, от — от наздожене. Тоді Дафна впала навколішки перед річкою й вигукнула: «Батьку Пенею! Врятуй мене! Зміни мій дівочий вигляд!» Не встигла вона договорити, як відчула, що тіло її німіє. Шкіра вкрилася корою, волосся обернулося на листя, а руки — на гілля.

Мов укопаний зупинився Аполлон перед незнаним деревом. «Дафно, Дафно, вже не зможу я взяти тебе за дружину, — мовив засмучений бог, — тож нехай твоя гілка завжди прикрашає мою голову. Нехай ніколи не в’яне твоя зелень, а люди називають тебе лавром». І мов на згоду, лавр зашелестів вічнозеленим листям.

Улюбливий Зевс не міг довго зберігати вірність сьомій своїй дружині Гері й закохався в красуню Елару. Елара мала народити сина, коли ревнива Гера дізналася про зраду чоловіка. Вона запалала гнівом і готова була знищити суперницю, але Зевс вчасно дав Еларі притулок під землею. Там і народився велетень Титій.

Коли хлопець виріс, він не міг уже залишатися під землею, тож Гера миттю дізналася, що її ошукано. Розлючена, вона вирішила: якщо не змогла подолати суперницю, то помщуся на її синові. Отож Гера вигадала підступний план.

Одного дня Гера навмисно підлаштувала, щоб велетень Титій спостеріг, як титаніда Лето, мати Аполлона й Артеміди, прямує в місто Дельфи. Гера розпалила пристрасть Титія до Лето, і він, не в силі стримати почуття, спробував збезчестити її. Гера добре знала, що горді близнюки Аполлон та Артеміда не потерплять такої неслави.

І справді, Аполлон і Артеміда почули лемент своєї матері Лето й поквапилися їй на допомогу. Вже здалеку вони натягнули луки, з якими ніколи не розлучалися, і стали поціляти золоті стріли у велетня. Поранений Титій ревів і пручався, але стріли близнюків Аполлона й Артеміди були невмолимі, тож він, востаннє зойкнувши, замертво провалився в підземне царство — Аїд.

Ще не раз Аполлон і Артеміда ставали на захист своє матері Лето.

У прекрасному місті — семибрамних Тебах владарював цар Амфіон. Понад усе він кохався в музиці й ніколи не розлучався з солодкозвучною кітарою, яку йому подарували самі музи. Коли навколо міста Теби зводили мур, то каміння самотужки рухалося під музику чарівної кітари. Зрубані ж кипариси самі ставали в ряд, щоб із них легко було збити браму. Отак Амфіон спорудив сім міських брам — за числом струн чарівної кітари.

За дружину Амфіон мав Ніобу — дочку улюбленця богів Тантала. Ніоба народила чоловікові шестеро синів та шестеро дочок. Мати надзвичайно пишалася своїми дітьми і вважала їх найкращими у світі.

Одного дня віщунка Манто, дочка сліпого пророка Тиресія, закликала тебанських жінок принести жертву титаніді Лето, матері сонцесяйних Аполлона й Артеміди. Але горда Ніоба заборонила жінкам свого міста нести жертву богині — матері. «Двійко дітей? — засміялася вона. — Що ж це за богиня? Подивіться, я народила своєму чоловікові шестеро мужніх синів і шестеро чарівних дочок!»

Лето неймовірно образилася. Вона не могла допустити, щоб звичайна жінка насмілилася так обійтися з безсмертною богинею. На кого ж іще вона могла покластися, як не на власних дітей? Отож вона звеліла Аполлону й Артеміді помститися за тяжку образу матері.

Невидимі Аполлон та Артеміда полетіли до семибрамного міста Теби й побачили, як сини Ніоби вирушають на полювання. Дочки ж залишались у палаці. Та недалеко від’їхали сини Ніоби і не встигли нічого вполювати — дістав розгніваний Аполлон золоті стріли з сагайдака, напнув тугу тятиву лука — і прошив одного по одному усіх шістьох юнаків.

Тим часом сестра Аполлона Артеміда влетіла в царський палац. Вона теж була озброєна луком і стрілами та не пожаліла чарівних дочок Ніоби — безжальною рукою випустила сім стріл і поцілила бідолашних, ні в чому не винних дівчат. Навколішках благала її підкошена нещастям Ніоба не вбивати хоча б одну — наймолодшу дочку, проте Артеміда зосталася незворушною.

Коли цар Амфіон дізнався про нещастя, він з розпачу ухопив меч і зарізався. А матір Ніоба, яка так необачно сміялася зі мстивої Лето, з горя обернулася на скелю, яка невпинно ронить сльози. Здійнявся сильний вихор і переніс закам’янілу Ніобу на її батьківщину, в Лідію. І там, на горі Сипілі, стоїть кам’яна Ніоба і вічно ронить скорботні сльози.

Цар богів Зевс знову закохався — цим разом у плеяду Майю, німфу гір. Від їхнього союзу народився Гермес — вісник богів, покровитель мандрівників, послів і глашатаїв. Народився він в Аркадії, у гроті гори Кіллени, і вже з пелюшок виявився злодійкуватим і напрочуд спритним. Ще не встиг він і на ноги як слід зіп’ятися, а вже йому закортіло випробувати власну вправність.

Поки не бачила матір, Гермес вистрибнув із колиски й подався у мандри. Дорогою він упіймав черепаху, натягнув на її панцир струни і змайстрував першу ліру. Він швиденько повернувся додому, заховав ліру в колисці під овечою шкурою, а сам знову подався на прогулянку.