Справді, чому не Великий Механік, який жив так, ніби розраховував принаймні на дві тисячі років, а не на куці людські сім десятків, Великий Механік, який, мабуть, і видавався собі архангелом, що його творець світу прислав навести лад на землі? Коли контора проектувала автоматичний цех для однієї з фабрик, він зчинив бучу на все місто, доводячи, що для того ж приміщення можна легко сконструювати автоматичну лінію, вдвічі продуктивнішу. Крізь щілину в передніх зубах він обпирскав слиною усі керівні столи від контори до міністерства («Тобі рано чи пізно прищикнуть носа оббитими шкірою дверима!» — сміявся тоді Шишига), і таки добився свого, проект переглянули, цех побудували, але Великий Механік на той час уже захопився іншим і навіть не оформив авторського свідоцтва. Нещодавно Шишига й Великий Механік працювали в тому цеху, «прив’язували» до лінії нову пакувальну машину, створену у відділі. Цех справді нагадував декорації з якогось фантастичного фільму: безлюддя, машини самі беруть, ріжуть, складають, зварюють, фарбують, сушать; червоні, сині, зелені вогні сигналів, замислене гудіння в скриньках з автоматами, а власне — нічого особливого, звичайне сучасне виробництво. Проте Великий Механік гасав по цехові, мов божевільний, захоплюючись людським розумом, і саме там, у цеху, я сказав Великому Механікові, ніби передчував Петрове падіння: «До твоєї божої іскри, Юрко, та Харланову практичність — такий би корабель на велику орбіту вилетів!» — «Є механізми, які не стикуються», — вирлато блимнув на мене Великий Механік.

А живий Шишига й мертвий Харлан, виявляється, стикуються?

«Не думай, що ти — такий уже чистий аркуш паперу! — кричав на нього Петро Харлан, коли вони за якусь дрібницю побуцалися. — Ти — біла сторінка, яку списано поки що невидимим хімічним чорнилом. Настане час — і воно проявиться! Краще згадай, як тебе обирали старостою класу!»

Андрій же сам і розповів Харланові, про цей випадок. Було це у класі сьомому чи восьмому. Учні висунули дві кандидатури — Шишигу та його сусіда по парті. Спершу голосували за сусіда — підняли руки майже половина класу. Шишига й тоді не «висовувався» із загалу, зайвий клопіт йому був ні до чого. Та коли поставили на голосування його кандидатуру, Андрій на хвилину втратив здоровий глузд; пам’ятав лише, як вогнем палило обличчя, і шум у вухах.

Протверезив його здивований погляд учителя, що рахував голоси: «Ти, Шишига, теж за себе голосуєш?» Він глянув на свою руку — здаля, ніби на чужу: вона була піднята…

Коли Шишига нарешті підвів голову і сів на ліжку, очі його були сухі.

— Ну, тепер начувайтеся… — сказав він по хвилі, думаючи вголос. Пучки його пальців набрякли. — Тепер я вже не клерк, що меланхолійно філософствує, зручно пригрівшись у крісельці. Я навіть не Петро Харлан з його примітивним інтелектом…

Він не знав, до кого промовляє, мав на думці чи не увесь світ. І від тих слів та думок Шишижина душа дивно вистунювалася, ніби пила, затиснена у верстаті для точіння. Уже дратувався, що сонце зводиться над обрієм так повільно: швидше б день. Йому кортіло діяти, діяти.

Од лінькуватого ранкового розслаблення не лишилося й сліду. Думки й руки були напрочуд точні. Треба затулити ритви, подумав, і прикнопив до дверей «Футбол — хокей», покреслений червоним олівцем: спортивні газети й журнали Харлан мало не конспектував. Одягнувся й сів до столу. Немає сенсу продавати Петрові меблі, бо потім доведеться швендяти по меблевих магазинах, підшуковуючи щось путнє. Харлан дістав угорський гарнітур не так давно, через знайомих у меблевій фірмі. Хай все буде, як і за нього. А гроші Петровим тіткам треба віддати з власної кишені. Точніше, з материної. Не гаючись, написати матері та вітчиму. Він довго пригадував лагідні слова, але жодного не спадало на думку, ніби й не існувало їх у людській мові.

Вирішив обмежитися інформацією, підсолодивши її легким гумором. «Шановні батьки мої — мамо та Семене Михайловичу (так він змалку кликав вітчима)! Якось ви писали, що потроху збираєте гроші, аби ощасливити свого єдиного сина однокімнатною квартирою в кооперативному будинку. Поспішаю повідомити, що потреба в кооперативі для мене відпала. Відучора ваш любий нащадок має відповідальну посаду у своїй конторі і окрему однокімнатну квартиру в Києві, шістнадцять квадратних метрів, плюс кухня, п’ятий поверх. Є щаслива нагода купити чудовий угорський гарнітур для однокімнатної квартири. Потрібні гроші. Порятуйте свого лисого Андрійка. Треба йому чимало, але на перший випадок — хоч би карбованців п’ятсот. Подробиці — листом чи по приїзді. Бажаю вам здоров’я. Ваш Андрій Шишига».

Слинячи липкі краї конверта, уявляв матір, що плакатиме з радощів, прочитавши про його успіх, вона здавна ним снила, розчаровуючись у синові з роками, але все ще забобонно вірячи в щасливий випадок. Матері знають про своїх дітей більше, аніж вони самі про себе. «Якщо ти провалишся на екзамені чи не пройдеш по конкурсу, я не перенесу такого сорому, я не житиму», — казала вона, коли син вступав до інституту. Наплакавшись, вона побіжить по сусідах й хвалитиметься, що Андрійко отримав у Києві квартиру, майже у центрі города, додасть уже од себе, і Андрійка підвищили по службі, тепер у нього дуже відповідальна посада, і то була відповідальна, а це відповідальніша, тепер у нього будуть закордонні відрядження, скоро має їхати до Англії, а в тій Англії такі вогкі осені й зими, самі дощі й тумани, а в Андрійка слабке горло, ще змалечку гланди збиралися вирізати та й не вирізали… Вона марнославно фантазуватиме, все більше вірячи у власні фантазії.

Шишига підійшов до вікна й задивився в поле, що темніло за барвистим острівцем колективних дач. За полем — ліс, потім глухі поліські лісі, і мринська околиця, і Пакуль, де в Рогу, під лісом, Харланове дворище. Найчастіше згадував не хатину, яку тітки по війні купили у Шишиг і в якій він виріс, а те дворище в Розі…

Білий туман піднявся над полем, і поле уже не видавалося таким чужим.

Ніхто не уповноважував мене зустрічати Прагнімака. Директор сказав послати на аеродром машину — і тільки. Але я знав, що мушу привчити Іллю Денисовича до думки про моє раптове висунення раніше, ніж він з’явиться в конторі, тобто поставити його перед фактом. Спогад про вчорашній вечір додав мені нахабнуватої певності. Я накупив газет, затулився ними, наче віялом, але не читав, а пильно стежив за аеродромним полем. Літак уже приземлився і підрулював до стоянки. Прагнімака я вирізнив з людського гурту одразу, ще він ішов по трапу. Плащ на руці, худенький портфелик у правиці, стрімка, як на його немолоді вже літа, хода. Заступник директора так і не набув солідності, навряд чи вже набуде, подумав я з деякою зверхністю, несподівано з’являючись перед очі і тягнучись до його портфеля. Гострий, здивований погляд зупинив мене.

— Дякую. — Прагнімак перебрав портфеля в іншу руку. — Я поки що не інвалід… Щось сталося?

— Усе в нормі, — поспішив я. — Мені доручено вас зустріти.

— Досі я й сам знаходив дорогу. — Прагнімак стенув плечима. — Гаразд, як там у нас із квартальним планом, не чули?

Харлан хвалився, що вміє передбачити успіх чи неуспіх людини на адміністративних щаблях з її манери триматися, розмовляти. Прагнімакові він не пророкував особливого успіху: занадто вугластий, не лягає в кладку, а стесувати свої вугли не дозволить.