Висловивши таким чином свою лють, коронний гетьман кілька хвилин дивився на закутого в кайдани, обірваного і знесиленого Наливайка. Навіть тепер, принижений, вкритий синцями і кров’ю, що запеклася, зодягнений у рам'я, крізь проріхи якого проглядало тіло, козацький отаман гордовито і сміливо поглядав на своїх ворогів. І він не сказав жодного слова. Не благав і не каявся, хоч як хотів цього Замойський. Лише порожній погляд вказував на те, що думки козака десь невимірно далеко від вкритої сивою бруківкою вулиці, від натовпу, який ґелґотав поблизу воріт львівської резиденції пана Замойського.

Ситуацію виправив Райнольд Гейденштейн. Помітивши, що його патрон нервується у відповідь на байдужу поведінку полоненого отамана, він швидко схопив Замойського під руку.

— На мій погляд, пане Януше, зараз ми маємо слушну нагоду доповнити кару цієї людини ще одним, так би мовити, елементом. Знаючи гостинність вашої милості і чудесні страви, що їх зазвичай подають у вашому домі, ми негайно вирушаємо віддати належну шану Бахусу і насолодитися смаком тих самих страв. Щодо них, — він вказав на Наливайка і решту козаків, — вони поїдуть в острог, на хліб і воду. Тож не варто затримувати їх, ваша ясновельможність.

Замойський, поглянувши на секретаря, повернувся до польного гетьмана.

— Що ж панове, прошу вас пообідати і відпочити з далекої дороги. А лотрів у підземелля, під варту! — він швидкою ходою попрямував до широких сходів свого, більше схожого на палац, будинку.

Жолкєвський підізвав пальцем рудовусого поручника.

— Я гадаю, пане поручнику, немає необхідності нагадувати вам про важливість ваших полонених?

Той шалено замотав головою,

— Так. Я…

— Отже ви організуєте охорону належним чином?

— Звичайно, ваша ясновель…

— Радий, що ми порозумілися. Не заздрю вам у випадку, якщо мені ще раз доведеться перетнути кордони Руського воєводства в погоні за Наливайком. Майте на увазі, що навколо вас тепер не табір вірних мені жовнірів, а Львів з його міщанством, що одвічно симпатизує козакам.

Поручник приклав правицю до закутих у панцир грудей.

— Я виконаю свій борг! — палко вигукнув він.

Жолкєвський швидким кроком приєднався до Гейденштейна і вони в супроводі лакеїв попрямували вслід за коронним гетьманом.

На другому поверсі, серед величезної зали з саженною пащею каміну, з головами ведмедів, оленів, турів і вепрів над ним, з колекцією найрізноманітнішої холодної зброї на стінах, з високими стрілчастими вікнами в олов'яних рамах і драпованими червоним оксамитом стінами, під кількома десятками свічок у шандалах і канделябрах стояв, вкритий кількома білосніжними скатертинами, стіл. На ньому серед запотілих кришталевих караф з горілками, темних високих пляшок з винами і плетених сулій з медами, розташувалися відбірні страви у посуді, що виблискував щирим золотом і сріблом. І страви були достойними столу коронного гетьмана Речі Посполитої. Поміж тарелями із заливними осетрами, фореллю і фаршированими сомами, знайшли своє місце смажені фазани, вальдшнепи, каплуни. Тьмяно виблискувало соковитою скоринкою молочне порося, в кількох десятках мініатюрних судків стояли різноманітні паштети і соуси.

Господар з дружиною — дорідною пані Замойською — розмістилися на чолі столу, з обох боків від них — пани Жолкєвський і Гейденштейн: крім них у залі, не було жодної людини, якщо не рахувати розшитих сріблом лакеїв за спиною у кожного, що давало змогу коронному гетьманові говорити про тихий сімейний затишок бенкету, на який він запросив найближчих для себе людей. Трохи захмелілий після кількох келихів угорського, він маленькими шматочками нарізав рожеве м'ясо і, наколовши його на виделку, манірно посилав до рота, водночас міркуючи про культуру вживання їжі.

— Є, безумовно, багато речей, які відрізняють шляхетне панство від, прошу вибачення, хамського коліна. І серед них, повірте панове, далеко не останнє місце займає те, як людина вгамовує голод, — викладав свою думку Замойський. — Адже погодьтеся, споживання хліба насущного займає у нашому житті доволі значне місце. Тому людина, яка вважає себе культурною, повинна так обставити це споживання, щоб воно було насолодою для тонкого відчуття смаку, а не звичайним натовканням тельбухів.

— О, Яне! — незадоволено вимовила пані Замойська.

— Вибач, шановна малжонко, — здійняв руки гетьман, — але я сказав лише те, що є. Маю на увазі людей, які вважають себе шляхтичами, хоча є потомками хама і нічим іншим. Так, так, я про тих недобитків схизматичного боярства, які немов вогню бояться полонізації. Вони їдять подібно дикунам, розриваючи м'ясо руками, так, що жир стікає по їхніх обличчях і одязі. Вони заливають і затовкують у себе неймовірну кількість їжі і напоїв, віддаючи перевагу кількості, на відміну від якості. Не дивно, що їх роздуває ще за столом і вони змушені…