На пасіці роздивлятися, де матки, де трутні, можна і без того, щоб бути президентом. Після пасіки чоловік їде на роботу, щось там підписує, грамоту для Ківалова, для підрахуїв всяких... не читаючи, мабуть, щопідписує. А зараз, як бачимо, роль проститутки — теж незле відіграє. Це інше покликання, це ж не покликання до великої політики.

Типові жлоби в політиці — це кнопкодави і прогульники. Прийшов один раз до Верховної Ради і більше його там не побачиш. Для чого тоді було йти туди? Для престижу.

Престиж — чудове слово, багатозначне, та бути народним депутатом — чи справді це в цій країні престижно?

Питання мови для так званого середньостатистичного українця не є аж настільки важливим. Для російськомовних українців такі проблеми теж не є відчутними, а от шовіністичноналаштованим людям українські політики своїм мусоленням теми другої державної зробили справжній подарунок. Хоч таких обдарованих і небагато.

У побуті кожен розмовляє тією мовою, якою хоче, це нічого, зрештою, не змінює. Але на державному рівні мусить бути тільки українська.

Наприклад, в Ірландії нема поділу — англомовний ірландець чи кельтомовний. Письменників можна ділити на такі категорії, але громадян країни ніхто не ділить. Правда, ситуація із мовою в Ірландії ще гірша, ніж у нас.

Мова є визначальною для розвитку нації — і це однозначно, незважаючи на те, що є мови, спільні для кількох народів: австрійці, швейцарці і німці, скажімо. Та все-таки розподіл мов відбувається. Ті ж серби з хорватами раніше мали єдину мову, так і писалося: переклад із сербохорватської мови, тепер хорвати відділилися, ввійшли в Євросоюз і мова їхня стає поволі усе віддаленішою від сербської. Як і македонська від болгарської. Каталонська мова теж відрізняється від іспанської і каталонці боронять свої права, питання мови для них є важливим. А незабаром це вже буде незалежна країна.

Дєдушка Лєнін помилився: злиття держав і націй не відбувається, навпаки відбувається роз’єднання.

Світова історія не знає випадків, коли б дві держави з різними мовами хотіли б стати однією державою, все навпаки. В Африці — те саме: Ефіопія розділилася на дві країни... То тільки у нас закликають до любові з Росією, розповідають про слов’янський братський союз.

Саме мова є тією стримувальною зброєю проти того, щоб нас не поглинула інша нація, яка є набагато агресивнішою й у процесі історії це багато разів довела.

Жлоби вважають, що у нас знімаються зараз українські фільми. Але я так не вважаю. Фільм російською мовою не має стосунку до України. Нам невідомі польські фільми сербською чи норвезькі іспанською. Тому попри те, що Ірен Роздобудько українська письменниця, але вона не український сценарист. І фільми, авторами яких є Роздобудько-Жук, — НЕ УКРАЇНСЬКІ.

І не треба за цим шкодувати, бо вони всі дуже слабенькі. Хоча й україномовні фільми є просто жахливі: «Чорна рада», «Богдан Хмельницький», «Штольня» — усе це повний дрек.

Протистояти великоросійському жлобству вміють прибалти, їм начхати на погрози, газ, противогаз... Пішли вони в сраку зі своїм газом! І це така позиція. На рівні держави. І так має бути. А українські політики чомусь про щось із Росією хочуть домовитися, щось вождю пояснити — це безперспективно.

Так історично склалося, що національної свідомості тут не існувало, люди не усвідомлювали себе українцями.

Тютюнник у своїх спогадах описав таку ситуацію: вирішили українізувати в Першу світову війну вояків, зібрали на фронті частини і скомандували: «Українці, крок вперед!» Вийшло десятеро. «Малороси, крок вперед!» Вийшло людей сорок. Коли крикнули: «Хохли, крок вперед!» — вийшло кількасот чоловіків. Це факт.

На хворобу пам’яті, точніше, на історичну амнезію страждало багато інших націй.

Але що я можу сказати про українців напевне — це те, що народ змінився. Особливо після Помаранчевої революції. Люди почали усвідомлювати себе українцями, чого раніше я не спостерігав у таких виявах, у таких кількостях.

І це незважаючи на те, що живу за містом, працюю вдома, тому мої контакти з людьми можна назвати свідомо обмеженими.

Мені вистачає спілкування з читачами, чого в радянські часи я не мав, бо не видавався. Тоді для мене середовище було необхідним, богемні зустрічі відбувалися постійно — я, Рябчук, Лишега, Морозов, Чубай, Кауфман та багато інших бачилися часто і нам було дуже цікаво спілкуватися. Тепер я зрідка бачу Віктора Неборака і йду з ним на каву, та ще з гарними поетесами я таки буваю в каварнях частіше, ніж із давніми знайомими чи літераторами. (Сміється. — Упоряд.). Я не можу бути експертом з питань богеми, проте у кожного покоління митців — своє кухонне чи богемне життя. Кожна епоха народжує свої особистості.