На великих автомобілях їздять звичайні сільські хлопці. Ковбої неграмотні. Провінція і тільки всього. Стосовно американського культу ковбоїв, то в мене чиєсь захоплення фермерством викликає аж ніяк не симпатію. Це навіть не забите село України, це повальна фермеризація Америки. Це щось на кшталт «ходи скрізь у ковбойських чоботах, їдь на бику/тракторі, дівчину «візьми» на сіннику і т. д.». З чого тут робити етнічний культ, що в ковбоях такого є доброго? Насправді, якщо заглибитися в історію моди ковбойського костюма, можна наткнутися на шерифів, серйозних дядьків, які вбивали добрих індіанців... Із погляду історії, це страшна культура. Мародерство, вбивства, пошуки золота, захоплення чужого, що не їм належало насправді. Тому ковбойський костюм може комусь видатися чимось особливим, бо ковбой — це сексуально, стильно й екзотично, та корені в іншому шукати треба...

А коріння цього — у неграмотності.

Бо вже всі на планеті Земля, хіба крім останніх амазонських племен, перемішались. Це беззаперечний доконаний факт. Давно час заспокоїтися з тими національними питаннями і чистотою крові. У Франції більше арабів, ніж самих французів.

Так, я розумію, що культурні традиції... Їх потрібно берегти і заєбісь... я так радію за вас усіх. Бережіть! Тільки не треба з цього робити громадянську війну. Релігійну... Коли нарешті люди зрозуміють, що вони всі однаково люди? Як ті мавпочки, з двома руками, двома ногами, тоді ж дуже багато проблем відпаде.

А в нас ніяк не відпаде.

Бо на цих конфліктах і проблемах... виживає економіка, деякі люди багатіють, живе вся планетарна система. Ну і глобалізація дійде, врешті-решт, до того, що буде один-єдиний президент усієї планети Земля. Нічого поганого в цьому ніби нема. Але чи є смисл всьому цьому опиратися? Це неминучість. Це процес розвитку світового суспільства.

Епоха мультикультурності, кажуть, закінчилася? Безглуздо в це вірити.

Ви не любите арабів? Знаєте, а серед них є культурні, цікаві, хороші люди.

Одного разу в Америці на заправці я відчув себе справжнім расистом. Згодом зрозумів, що й серед афроамериканців є освічені люди.

Не релігія, не зовнішність творить людину, а грамотність або її відсутність.

Я раніше думав, чому міста потворнішають. Що з ними відбувається? А все просто: чисельність населення зростає, всі хочуть жити в містах, у центрі.

Хмародери ти нікуди не подінеш.

Треба визнати, що ми зробили стрибок, який європейці не за 20 років здійснили. А ми за два десятки років змушені були. Хоча збоку ми виглядаємо мавпами, які з дерева ще не злізли. Для них, європейців. Та ми були закритою країною з тоталітарним правлінням, а коли нарешті ми звільнилися, то весь соціально-економічний пласт історії виявилося заскладно пройти в такі екстремальні терміни. Тоді як на Заході були свої хіпі, психоделічні революції, домогосподарки... все це вони пройшли.

Нас випустили із радянського зоопарку, а правил життя на волі ми не знаємо.

Тоді як решта світу жила собі поруч, ми про неї знали вкрай мало. І нам швиденько розказали, на якій пальмі ми сидимо.

Анекдоти про російських туристів, людей з пострадянського простору — із цієї серії.

Коли я був у 8-му класі, постійно отримував «трійки» з англійської мови. Я запитував у вчительки: а нащо ми вчимо цю мову? Ми ж нею ніколи користуватися не будемо. Тобто я тоді чітко знав, що ця мова мені не знадобиться... Як латина, мертва назавжди. А тепер розумію, що треба вчити — і латину, і все, що викликає цікавість. Але без марксистсько-ленінського фанатизму. Нині завчене навіть не згадаю... як і шкільну програму з хімії. Я не вивчав також української мови. Цілком розумію україномовних людей, але говорити українською не вмію, не знаю цієї мови на належному рівні. Я виховувався в російськомовному середовищі, мав свій середньостатистичний життєвий план: стати інженером, отримувати 100 рублів зарплати щомісяця, мати жінку і трьох дітей. Такий життєвий еталон. Як і у всіх нормальних радянських людей. Але, що дуже добре, все сталося, склалося по-іншому...

Фото: Олександр Населенко

Юрій Іздрик — письменник, художник, музикант. Народився 1962 р. у м. Калуші (Івано-Франківська обл.). За-кінчив Львівський політехнічний інститут (1984). Працював інженером. У 1989 р. заснував часопис текстів і візій — «Четвер». Автор повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997), «Подвійний Леон» (2000) і «АМтм» (2004), збірки есеїв «Флешка» (2007), «Таке» (2009), художнього альбому «UNDERWORD» (2011), поетичної збірки «Ю» (2013). Учасник численних мистецьких акцій, займається поліграфічним дизайном. У 2010 р. разом із Г. Семенчуком заснував DRUM-ТИАТР — синтетичний літературно-музичний проект. У 2009 р. став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за книгу «Таке».

— це людина, що самостверджується і реалізується коштом інших, не маючи для цього жодних власних ані інтелектуальних, ані професійних, ані душевних підстав.

Це людина неосвічена, яка самотужки нічого не вміє, ні руками, ні інтелектом, а натомість вирішує, що треба замутити якусь схему і через неї отримати гроші. Є люди, які справді працюють, а жлоб думає: нехай вони працюють — і тільки робить вигляд, що працює.

Навіть гіпотетично не можу припустити, скільки в нашому суспільстві жлобів, бо волію думати про людей добре, однак жлобство зустрічається так часто, що іноді здається, ніби нічого іншого й немає.

В Україні сформувався благодатний грунт для розквіту жлобства. Бо це країна, де відсутні елементи національної самоідентифікації у величезної кількості людей. Країна є, але громадянського суспільства немає.

Тут громадяни лише чекають і не дочекаються від своєї країни того, що б вона могла їм дати.

От я й багато інших людей будували Чорнобильський саркофаг. З часом запитав себе: навіщо я те робив? Напевно, щоб отримувати ті копійки, які платять отаким, як я, тільки й всього.