— Дикуни, бандити, паскуди!

— Облиште, не бійтеся, дядечку! Я нічого не скажу! — закричав П’єро.

Преміор і Гране завовтузилися біля хлопця, прив’язуючи його до спинки фотеля. Потім вони одягли на голову малому гумову камеру, а Преміор велосипедною помпою почав гнати повітря.

Першу мить хлопцеві здалося, що залізний обруч стиснув йому скроні, що голова от-от лусне, а очі вилізуть з орбіт. Кілька хвилин він терпів, зціпивши зуби, але потім мимоволі з його грудей вихопився страшний зойк.

— Кати, мерзотники! — кричав Лотер, якого міцно тримав наглядач.

— Ну що, відкриєте мені секрет?

— Ніколи!

— Працюйте далі, мій друже, — наказала принцеса.

П’єро нічого не бачив. В очах у нього плив червоний туман. Біль був такий, що хотілося на весь світ закричати.

— Катувати дитину! Яка ганьба! — Старий весь тремтів.

П’єро пронизливо скрикнув, обличчя йому зблідло, і голова безсило впала на плече.

— Ви його вбили, негідники! — зойкнув Клеман Лотер і зненацька, випручнувшись із рук “санітара”, кинувся на Вандергольда.

Але хвилювання виявилось надто сильне для змученого діда. За кілька кроків від крісла нафтового короля Клеман Лотер підніс руки до чола, похитнувся і впав на килим долілиць. Підбіг наглядач і нахилився над тілом.

— Крововилив у мозок.

Крик розлігся в гарячому повітрі. Крізь стукіт дерев’яних черевиків усі почули, як хтось важко упав. Нараз донеслися грубі голоси і лайка.

— Гей, ви там, банда тварюк! Чого стали? Працюйте далі!..

На скелястій дорозі, що вела понад урвищем від кам’янистого пляжу до похмурого білого будинку з ґратами на вікнах, працювали діти, одягнені в грубу синю форму. Щодня хлопчики з виправного будинку Пентьєвр у Морбігані гнулися під тягарем, переносячи каміння. Оддалік за роботою стежили похмурі наглядачі. І от трапилось так, що один хлопець, знеможений непосильною роботою, послизнувся і впав із стрімкого урвища. За наказом наглядача всі знову заходилися працювати. Але хлопці загомоніли впівголоса, передаючи один одному: “Номер 6279 зламав ногу”. Бо у виправній в’язниці Пентьєвра, як і в усіх інших подібних установах, діти мусили забути своє ім’я, їх звали лише за номерами.

— Це жахливо, — прошепотів один підліток своєму сусідові, двадцятирічному юнакові, що його прозвано Квасолею за бліде обличчя.

Квасоля, не обертаючись, процідив крізь зуби, щоб не почула сторожа:

— Одразу видно, що ти новачок. Навпаки, це милість божа — зламати собі ногу. Є нагода принаймні кілька тижнів спокійно відпочити в шпиталі. Багато хлопців хотіли б зламати собі ногу. Три місяці тому номер 2348 відрізав собі на руці палець, щоб потрапити до шпиталю.

— Просто він глибоко порізався, — прошепотів сусід Квасолі.

— Він відтяв собі пальця.

— Та ні, бо…

— Гей, 7240-й, заткни пельку! — загорлав охоронник і спустився східцями до хлопців.

Це був грубий чоловік із набряклим кров’ю обличчям, свинячими очицями і прокуреними вусами. В руці він тримав нагая. Наблизившись, охоронник оперіщив Квасолю та його друга. На відповідь юнак тільки зареготав.

— Ач, розумник! Це тобі на майбутнє, бо завтра ти станеш вільний, і я вже не посаджу тебе в холодну. А ти, христосику, — і негідник обернувся до сусіда Квасолі, — не забувай, що тобі сидіти тут сім років. Гадаю, ти познайомишся ще з холодною.

Хлопець тільки зціпив зуби і, зігнувшись під ношею, почав підніматися сходами. Поперек пекло від удару. “Ні, я не марю, — думав він. — Це жахлива дійсність… Сім років я перебуватиму отут! Я не витримаю”. Сльози бриніли на очах бідоласі.

Новачок був П’єро Ланкрі. Відтоді як він опинився в Монбіжу, йому довелося пройти страшні випробування. Коли Лотерові стався крововилив у мозок, Гране витяг П’єро з кімнати і кинув у вогкий підвал замка. Там він лишався упродовж усього дня й ночі; здавалось, про нього зовсім забули. П’єро не знав, чи живий ще його дядько. Вночі хлопець не спав, а на ранок відчув страшенний голод. Нарешті служник приніс йому миску супу. Він жадібно проковтнув несмачну, гидку юшку, що відгонила ліками. Мабуть, у їжу поклали якесь зілля, бо хлопця одразу зморив глибокий сон.

Прокинувся він лише через добу в автомобілі, що віз його у Вернон. Його нудило, в роті було гірко, рука боліла. П’єро спробував підвести голову, заговорити, але дивна річ! Хоч він і не спав, проте не міг ясно мислити, а тіло було як колода — за наказом Преміора хлопцеві впорснули скополамін.

П’єро супроводжували двоє жандармів. Преміор і Гране повідомили жандармерію, що вони схопили безпритульного хлопчака, коли той намагався пограбувати замок Монбіжу. А мер селища Адоліс Персен, догоджаючи Вандергольдові, виступив за свідка і підтвердив заяву пройдисвітів.