Після Жекерової смерті Крилатий Змій тривалий час не мав хазяїв. Лісоруби й пастухи, що проходили поблизу замка, розповідали потім, що там повно нечистої сили, у вікнах горить світло і блукають таємничі тіні. Насправді, це не була гра фантазії у селян. Хитрий суперник Жекера пробував відшукати сховані скарби. В підземеллі знайдено старовинний фундамент абатства Серпемон, на руїнах якого Жекер і збудував свій замок.

Через деякий час суперник Жекера помер. Минали роки, ущухли балачки про міфічні скарби: смерть один по одному забирала з собою тих, хто знав таємницю Жекерову. Молоде покоління ділків не цікавилося такими романтичними історіями, а звертало більшу увагу на каучукові плантації Індокитаю, маслинову олію Тунісу, вина Алжіру й цінні гатунки дерева з Конго.

П’єро, Бурлака та В’юн, звичайно, не знали того всього. Навіть Клеман Лотер, оселившись у замку 1910 року, спочатку нічого не чув про таємничий Жекерів скарб.

— Оце-то штука! — вигукнув В’юн, нахилившись над лядою. — Куди ж ведуть ці сходи? Може, там винний льох, і ми знайдемо пляшки доброго давнього вина?

Але перш ніж спуститися вниз, В’юн уважно вивчив дію секретного механізму. Налігши на базальтове чудисько, можна було легко нахилити його вбік. Зсередини ляда зачинялася статуєю за допомогою іржавих ланцюгів і блоків. З темного отвору віяло холодне і вогке повітря.

— Запалимо ліхтарі і дослідимо, що там усередині!

Була ніч, і світло, що просотувалося крізь щілини віконниць, помітили люди, що ховалися в чагарнику біля замка.

— Пташка в сільці! — промовив чоловік з біноклем. — Опівночі ми підемо по здобич.

То був Преміор.

П’єро перший поліз у ляду, а за ним слідом Бурлака та В’юн. Троє друзів рушили залізними сходами.

З підземелля тхнуло пусткою, вогким каменем і цвіллю. За кілька метрів почалися кам’яні східці. Весь колодязь було вирубано просто в скелі.

П’єро мимоволі рахував східці. Він нарахував їх аж триста двадцять вісім, перш ніж відчув під ногами підлогу. Невдовзі друзі опинилися в просторій залі з готичним склепінням і грубими колонами. Ця зала, мабуть, правила за скарбницю монастиреві Серпемон. Уздовж скелястої стіни стояли старезні скрині. Схвильований В’юн підняв віко одної з них. Скриня була порожня. Тоді В’юн почав заглядати в кожну.

— Може, тут і були якісь скарби, але їх вибрано задовго до нас, — засміявся парижанин, відчиняючи восьму скриню, таку саму порожню.

П’єро нахилився й собі. На споді лежало трохи зітлілої соломи. Хлопець лапнув рукою і несподівано намацав щось тверде. Бурлака присвітив літхарем і побачив на долоні у хлопця золоту медаль з зображенням Наполеона III і маленьку, завбільшки з палець, масивну золоту фігурку напівлюдини, напівптаха — невідоме божество стародавніх мексіканців. Лишилося ще дві скрині.

— Е-е! Тут лише самі папери! — розчаровано пробурчав В’юн. — Подивимось, що в останній.

Він підняв віко. І ця також була майже порожня, тільки в одному кутку лежали якісь речі, загорнені в грубу мішковину. Бурлака швидким порухом підняв її. У світлі ліхтаря тьмяно заблищали п’ять чи шість статуеток — дитина, фантастичні істоти, люди з потворними обличчями при зброї і дивні тварини. І всі вони були з щирого золота. Колись, дуже давно, створило їх таємниче плем’я кембайя, що виливало з золота фігури своїх богів. В усій Європі нараховувалося лише кілька таких утворів, що їх пильно охороняли в музеях.

— Ну й шик! — сказав В’юн. — І всі золоті! Та за кожного з цих краснів можна правити купу побрязкачів, а вони знадобляться нам, щоб вирятувати старого!

— Думаю, що краще їх не чіпати. У нас ще є дядькові гроші, їх цілком вистачить на мандрівку до Бедежюна. Продавати такі коштовні речі — значило б згаяти час, та ще й невідомо, чим воно б усе скінчилося. Залишимо тут ці скарби, нам вони зараз ні до чого. Важливіше знайти розрахунки Клемана Лотера.

Друзі знову відчинили скриню з паперами. Густий шар пороху свідчив про те, що її не займано десятиліття. П’єро, не читаючи, перегортав стоси, пожовтілі сторінки, сподіваючись узнати на них руку свого дядька, або ж хімічні формули… Але то були переважно офіційні папери й листи, написані дрібно й нерозбірливо.

П’єро облишив це марне заняття.

— Щоб ці папери проглянути, не вистачить і цілого дня. Краще зробимо так: уночі їдемо в Бедежюн. Я певен, там під наглядом Преміора тримають мого дядька. Якщо ж нас спіткає невдача, ми повернемося сюди і шукатимемо далі.

— А що, П’єро має рацію, — погодився В’юн. — Тільки давайте оглянемо все підземелля.

Тримаючи ліхтар, Бурлака пішов уздовж стіни й помітив низенькі двері, а за ними перехід. Друзі обережно рушили вперед, намацуючи руками стіни й уважно дивлячись на підлогу. Підземний тунель зміївся, і нараз мандрівники відчули, як в обличчя війнув теплий вітрець. Попереду пробивалося бліде місячне світло.