Орликові зробилося моторошно. Він був перетомлений і прибитий.

Гетьман завважив це і казав йому сідати.

Знову мовчанка. Осінній дощ лупотів по кришах, стогнали дерева в саді, десь далеко внизу шумів, ніби сердився, Дніпро.

— Збентежився, як бачу, Пилипе.

— Моторошно мені, страшно.

— З перевтоми. А спочивати нема як. Чекає нас велика робота і відповідальна.

— Роботи я не боюся.

— Тільки відповідальності — правда? А що ж я тоді маю казати?

— Дивуюся, як ваша ясновельможність не вгнуться під отсим тягарем.

— Хтось його двигати мусить… Двигни цей камінь, двигни! — тямиш, що казав тоді степовий дід? Дванадцята виб'є година, він на лаву покладе свого сина, за державу, за Петрову державу. А ми?.. Настрашився ти дванадцятої години.

Орлик сумно всміхнувся.

— Не скриваю, милосте ваша, страшно мені. Тут Петро, а там криваві тіні предків.

— Кого ж ти більше боїшся? Живих чи мертвих?

— Живі страшні для тіла, а вмерлі для духу, — відповів Орлик.

— Так воно, так. Боюся, щоб мій дух колись не тривожив людей.

Орлик не знав, що на се відповісти. Перед ним віч-до-віч стояли живий Петро і вмерлий Мазепа… Вибирай! Свічка догорювала й зачинала коптіти.

— Віднеси її до моєї спальні, там згасиш і принесеш другу — біля ліжка на столику стоїть. Не можу стерпіти смороду догоряючої свічки… бачив я раз у Москві, як догорював чоловік.

Орлик виконав приказ. За хвилину вертав зі спальні з новою свічкою у срібному ліхтарі. Поставив її на стіл і став, як звичайно, коли гетьманові звіти здавав.

— Що нового? — спитав Мазепа, ніби забуваючи про лист.

— На Дону неспокійно.

— Як 1705 року, в Астрахані, коли там убито Ржевського і заведено козацький устрій.

— Мабуть, чи не гірше. До Булавіна багато вже станиць пристало над Північним Донцем, понад Хопром і Медведівкою. Навіть у Тамбівській губернії бунтуються селяни, мордують панів і заводять козацький устрій.

— То недобре, — сказав гетьман, стягнувши густі брови.

— Чому, милосте ваша?

— Бо не в пору. Заскоро вибухають ті бунти. Ще не час.

Погибне багато народу, і який з того хосен? Дивися, і я теж мушу військо своє проти Булавіна слати, хоч воно мені не на руку. Мушу, а то вороги сказали б цареві, що Мазепа з Булавіном тримає. Цар ще сильний, він погасить пожежу… А. в нас?

— І в нас не краще. Багато посполитих до Булавіна втікає, особливо з Полтавщини. От недавно і Чуйкевич казав, що бачив.

— Чуйкевич? А що ж він?

— Щасливий. Мабуть, гарно з дружиною живе.

— Хай їм Бог помагає, — сказав, зітхаючи, Мазепа. Може, аж тепер Любов Федорівна заспокоїться.

— Дав би то Бог!

— Бог, Бог! Вона чорта слухає, не Бога! — І гетьман увірвав розмову.

Орлик зрозумів, що вона йому немила. Хотів іти, але гетьман затримав його.

— Стривай ще! А що ж нам з отсим листом робити, як ти гадаєш?

— Ваша ясновельможність самі зволять зміркувати, що тут робити треба.

— А що ти робив би?

Орлик замнявся.

— Говори по ширості!

— Я відіслав би ті листи цареві, щоб таким чином довести свою непорушну вірність.

Гетьман ніби сумно а ніби з докором подивився на свого генерального писаря. Орликові зробилося ніяково.

— Це я так зробив би, маючи на гадці не царя, а вашу милість, коли б лист був проти милості вашої і на вашу шкоду.

На устах гетьмана вибіг глумливий усміх, але зараз і сховався під вусом.

— Прочитай мені ще раз лист від княгині Дольської, — сказав.

Орлик вволив його волю.

Княгиня писала, що тринітарій, з яким гетьман бачився у її дворі, вертаючи з Жовкви, був у Саксонії, переговорював з королем Станіславом і привіз від нього лист, який вона гетьманові разом зі своїм нинішнім листом посилає. Крім того, король передав проект нової умови з Україною, котрий вона видасть гетьмановому довіреному післанцеві, якщо він від гетьмана прибуде. Та ще просив король Станіслав, щоб гетьман починав діло, заки шведи підійдуть до границь України. Це конче потрібне.