— На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.

— Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

— Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.

— Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.

— Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.

— Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!

— Били?

— Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

— А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

— Говоріть! — наглив його гетьман. — Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову. Патер хитро підморгнув очима.

— Отже?

— Отже, лист тут…

— Де?

— На плечах, милосте ваша, на плечах.

— Як то на плечах?

— Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII.

— Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка?

— Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш.

— Ну, — здвигав раменами гетьман, — чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше й найбільша осторожність не поможе, хто хоче перехитрити — перехитрить.

— Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом.

— Почекаємо ще трохи, — сміявся гетьман. — Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати.

— Віддайте кесареві, що кесаря.

— Авжеж. Так ото fesrina, venerabilis frater [26] , а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex.

— Добре пише, — відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.

— Гадаєш?

— Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу.

— Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі.

Тринітар припіднявся з місця.

— Gratias ago magnificentiae vestrae [27] .

— Ergo, ad rem! [28] — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. — В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину.

— Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.

— І били ж би козаки, пізнавши патра.

— Ой били ж би, милосте ваша!

— Обнажай тілесо своє, преподобний отче!

Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus roiius Ucrainae aniiquae vel Roxolaniae [29] на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою.

Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657-го було безперечно перворядним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.

Цей великий кінь і стояв отеє перед ним готовий до дороги.

Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставати під начальним керуванням українського князя-гетьмана, і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.