Шрифт:
— Кажуть, швед знову москалів побив.
— Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.
— У Головчині?
— Так.
— А де той Головчин?
— Там, де шведи москалів побили.
— Ага.
Старі козаки реготалися.
— Дивно, що цар не встоїть проти короля.
— Проти нього навіть ти не встоїш.
— Дурний!
Липнева жара до сварки охоту відбирала.
— Багато русских полягло?
— Я їх не числив.
— Хочеш, щоб я тобі почислив зуби?
Старші розборонювали молодших.
— Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.
— Ти б волів у гречку?
— Не в твою.
Побачили сотника, що любив з козаками побалакати.
Пристали до нього.
— Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?
Сотник покрутив носом.
— Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.
— Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?
— Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.
— А цар?
— Досить з вас, більше нічого не скажу.
І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.
— Чули?
— Хто не оглух, той чув. Або що?
— Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.
— Чому?
— Бо не знає, куди швед поверне.
— Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.
— Така честь?
— Не честь, а щоб не втік.
— Хто?
— Дурний! Кочубей і Іскра, їх мають на горло карати.
— Де?
— Тут, у таборі, тому й не двигнули його.
— Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!
— А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?
— Не вірю!
— Ведуть, ведуть! — залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.
— Ведуть!
— Де?
— Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі.
— Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.
— Було, що й королям голови стинали.
— Хто?
— Люди. Королі людям, а люди королям.
— Ти бачив?
— У книжках пишуть.
— Або то правда? Сурми заграли на збірку.
— Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!
— Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.
Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в'їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.
Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в'їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.
Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.
Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії.
Іскрі помагають вилазити з повозу, Кочубей прібує встати сам, захитався, паде. Його беруть попід руки, як раненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, двоє стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах.
Вечоріє.
ЧИТАЮТЬ
На другий день, коло полудня, весь табор виляг на майдан. Козаки своїми сотнями уставилися кругом.