Шрифт:
Ігумені, мабуть, не дуже-то й хотілося кидати свою теплу келію, але погадала собі, що так воно годиться.
В перший мент Кочубеї, може, й будуть сердитися на неї, може, Любов Федорівна і вилається здорово, бо в неї тога не купити, але як пройде перший гнів, то все ж таки пошанують її. Скажуть: «Сама ігуменя потрудилася до нас, щоби нас потішити в горю».
І з порожніми руками вона певно не верне.
Ігуменя рішилася їхати і то зараз, незважаючи на пізню пору.
— Нічого мені боятися, — казала, — стара я і не світська. Господь служебницю свою не випустить з опіки.
Поїхала тими самими Кочубеєвими саньми, що привезли для монастиря дарунки.
Петро Лаврентійович додав їй своїх людей для охорони.
Сродниці, охаючи та охаючи, осталися в монастирі, їм відвели одну з келій, призначених для проїзжих.
Лежачи по пісній вечері на подушках з недертого пір'я, нарікали на свою лиху долю.
— Моя доля, як із собачого хвоста сито.
— А мою якби собака узріла, то три дні до місяця вила б.
— Не було зранку, не буде й до останку.
— Не даром говорив мій покійник, скільки свічки, стільки й світла. Погас, та й пішло мені з Петрового дня.
— Своєї недолі і конем не об'їдеш.
— Так мало бути і так сталося.
— Та коли б, чуєте, знаття, де впаду, то б і соломки підослала.
— Коли б знаття, що в куми пиття. Коли 6 той розум ізпереду, що ззаду.
— І я це кажу, що коли б той розум ізпереду, що ззаду, то не їхали б. В боці коле, з ліжка не зведуся. Хай Любов Федорівна сама свою доньку в монастир везе, коли забаглося в черниці. Я на монастир нецікава.
— Та що про це, чуєте, балакати. Сталося і невідстанеться. Тепер би нам поміркувати, як вилізти з тієї халепи.
— Виліземо, як чорт із багнюки!
— Але ж і в багнюці не вік вікувати.
— Посидьмо тут, поки нас не женуть. А тим часом ігуменя уговкає Кочубеїв. Скаже, що ми занедужали з перестраху та від побоїв. Перемелеться, мука буде.
— Брехнею і під столом не вибрешешся. Ще на наше лихо зловлять де Мотрю або її умичників і вилізе шило з мішка.
— В обморок попали, скажемо, нічого не знаємо, нічого не відаємо.
— Хіба що так. Але Любові Федорівні очей не замилити, це баба сім миль з-поза пекла.
— Так що ж?
— Прожене.
— То підемо до других. Мало свояків у нас?
— Та не таких, як Кочубеї. Кажіть що хочете, а в Батурині добре було.
— Лизнули того добра, як пес макогона.
Так журилися, поки не заснули.
ЗИМОЮ — ГРІМ!
Від виїзду доньки Кочубей до жінки не відозвався. Сидів у генеральній канцелярії — урядував. Давно його таким сердитим не бачили. Навіть пера не були так застругані, як хотів. Побачив муху, що, мабуть, ще літом у його каламарі втопилася, і на ввесь Батурин бешкету наробив. Батогами грозив.
— Вам би так ніздря, як у Москві, рвати, то пильнували б діла, лінтяї, дармоїди!
З душею в п'ятах підступав старий канцелярський писар до його дверей.
На лівій руці ніс цілий жмут усяких урядових письм до підпису, бо Кочубей навіть за гетьмана не одно підписував, з дозволу гетьманського і в його відсутності.
Писар, ніби миш, легесенько пошкребтав до дверей. Тихо. Пошкребтав удруге, — ніщо. Чиколодком вказуючого пальця правої руки постукав.
— Увійти! — гукнув Кочубей.
Писар зашурав перед порогом підошвами своїх підтоптаних чобіт, хоч болота в цілім Батурині на лік не було, обтер пальцями ніс, хоч нежиту від десятьох літ не мав, переступив поріг і до одвірка прилип.
В чотири погибелі його зігнуло. Знав своє начальство…
Кочубей не обертався.
Писар стояв.
Вибила дванадцята година.
Кочубей піднявся з фотеля, шкурою критого, щоб трохи розпростувати крижі, і побачив писаря.
— Чого?..
Писар усіма чиколодками своєї правої, чорнилом поляпаної руки доторкнувся до канцелярської долівки.
— Письма вашій милості до підпису приношу.
Поклав на стіл папери і назадгузь до дверей відскочив.
Кочубей лист мало що не до самого носа підніс, — не довиджував трохи.