— А саме?

— Саме, що він мужчина.

— А невже ж то не мужеське діло боротися зі всякими свавольниками й розбишаками, небезпечними для публічного ладу і навіть для життя спокійних горожан.

— Це друга річ, а я до того веду, що мужчина, як любить жінку, то й хоче її мати, а не зрікається для другого, хоч би й для самого гетьмана, правдивий козак не дав би був дівчини харцизам у руки, але не лишив би її для того старого грішника, от що! Чуйкевич зробив по-бабськи, а не по-козацьки.

— Чуйкевич поступив по-лицарськи, — відповів рішучо Кочубей. — Як вірний свому рейментареві, він совісно виконав його приказ. Так воно й повинно бути.

— Ах тая вірність! — аж скрикнула Любов Федорівна. — Вже вона мені горлом лізе. Вірність для заспокоєння прихотей старого женолюба, — гарна мені вірність!

А помовчавши хвилину, вона спитала нараз:

— Василю, скажи мені, чого ти тулишся до гетьмана, як судак до невода?

Заскочений таким несподіваним питанням, Кочубей тільки очі й уста широко розчинив і не знав, що йому відповісти. Він розумів, що з хитрощами своєї жінки не справиться, бо вона все щось таке придумає, що йому навіть на гадку прийти не може.

— Кажи! Чого ти тулишся до того Мазепи, як судак до невода? Бачиш, що він тебе ловить у той невід, що він з тобою зробить що схоче, і, замість боронити себе й нас, тулишся до нього, як безмовна тварина, аж гидко, дійсно гидко, Василю Леонтійовичу.

— Ми відбігаємо від речі, — відповів Кочубей, ратуючи свою мужеську честь. — Тут важніші питання дожидаються своєї відповіді.

— Для тебе, може, й важніші, а для мене важніша честь і будучність твоя і наша, виставлена гетьманом на «шванк».

— Говори собі що хочеш і гадай собі шо хочеш, а, на мою думку, негарно ти зробила і недобре, насилаючи на гетьманський двір харцизів і горлорізів, щоб поривати Мотрю. Цього ще в нас не бувало! Такого казуса я собі не пригадую. Тямлю, як запорожці напали на грецьких купців, що зі своїми возами, наладованими дорогоцінним добром, їхали до Чигирина, й розграбували їх, тямлю, як якась запорозька ватага напала була на селітряні майдани, що були заведені нашими старшинами на річці Самарі, зруйнували їх і забрали волів, казани та всяке манаття, тямлю, як недавно тому ті ж самі запорожці наскочили були на царську казну, що віз капітан Суходольський, убили його й двох жовнірів, казну ограбили, а попа, що був коло капітана, покололи списами, але, щоби хто нападав на гетьманський двір, про таку сміливість я ще не чував.

— Отже, й почув! — відповіла Любов Федорівна, вислухавши довгого речення з уст свойого мужа. Вона за той час рішилася, що їй дальше робити. Не відпекувалася, бо це не рішить діла, а признатися і присилувати мужа стати по її боці. Не відцурається він своєї жінки, не пішле її в монастир, до того він заслабий, куди там!

— Отже, й почув! — повторила ще раз, усміхаючися лукаво. — І світ не завалився. Гетьман не Бог, і з ним боротися можна і треба, коли треба.

Під Кочубеєм захиталася земля. Весь план, який він построїв, зводився на ніщо. Бачив, що з замирення з гетьманом нічого не вийде, бо Любов Федорівна хоче війни, не миру.

Він кивнув безрадно рукою: «ет!» і пішов від столу до свого кабінету.

Любов Федорівна пішла за ним.

— Чого ти хвилюєшся, Василю? А побачиш, усе добре скінчиться, тільки не треба ставати нам в половині дороги, не треба показувати себе перед. Мазепою безсилими і готовими сповнити всі його забаги. Ми ж не Мазепині підручні, ти генеральний суддя і стольник його величества, тобі слід боронити своєї честі і свойого права. Здайся на мене, все на мене звали, я понесу й донесу, побачиш. Заспокійся, Василю.

Василь Леонтійович з жалем глянув на жінку. Він розумів, що вона робить йому велику кривду, в його душі ворухнулося якесь зловіще, погане почуття, але не почував у собі досить сил, щоб опертися жінці. Треба було це зробити скорше, не треба було миритися з нею так скоро після припадку з Мотрею, коли ніхто не знав. що з нею сталося, чи жива вона, чи ні, і коли Любов Федорівна, почуваючи за собою вину, навколішках прощення благала.

Тепер не те. Гетьман не схоче діла ставити гостро, хоч живого свідка має в руках. А не схоче з огляду на Мотрю, щоб не робити її сорому й не завдавати рани її серцю. Любов Федорівна скористується тим і поведе своє круте діло дальшими манівцями, а він безрадно буде дивитися на її роботу, болюче відчуватиме неправду, жалуватиме, що він такий слабий і нерішучий, і дальше буде хитатися між гетьманом і своєю крутою дружиною.

Йому жаль зробилося самого себе, жаль своєї турботної старості, жаль тих спокійних днів і років, котрі міг ще прожити як високий урядовець козацький і тесть самого ясновельможного.

— Чого ти так зажурився, Василю? — питалася Любов Федорівна, підходячи до нього.

Ет! — відповів Василь Леонтійович і пустився скорою ходою з кабінету до своєї відпочивальні.

Сонце пізно вставало.