Шрифт:
— Цитьте! — каже Лідія Петрівна, і товариство мовкне нараз. Наслухують.
— Що вам причулося, тітко?
— Їде хтось, дзвінки,
Войнаровський підійшов до вікна, дивиться на шлях. Видно далеко.
— Нікого, тітко Лідіє, не видно. Це вам в ушах дзвонить. Ніч така тиха.
— Можливо.
Але за хвилину знов:
— Цитьте! Ось тепер чуєте?
Тепер уже й гетьман підійшов до вікна.
— Їй-Богу, Лідіє, ти нас даром бентежиш. На шляху немає живої душі.
Тітка Лідія хрест кладе святий.
— Я дзвінки чула. Добре чула. Може, це білі коні? По столовій зимний вітер повіяв.
— Білі коні? — питається Мотря. — Які це білі коні, тітусю?
— Вигадки людські, — заспокоює Мотрю гетьман. — Нічого цікавого. І слухати не стоїть.
— Не окривайте, кажіть. Не лякайте мене.
— Люди оповідають, нібито, коли в Бахмачі щось лихого має статися, щось недоброго, то з'являються білі коні. Літом чорний повіз везуть, а зимою з будою сани. І ніби хтось у них сидить. А як підійти, то коні, і сани, і люди щезають. Був і нема, і поїхав до млина, — кінчив, жартуючи, гетьман.
— Цитьте, таки їдуть! — і тітка Лідія вхопилася рукою за серце.
Войнаровський на ґанок вийшов. За хвилину вернувся.
— Нема живої душі. Я вже й вартового питав, ніхто не їхав і не їде.
— А може, це щастя їхало до нас, побачило, що зачинена брама, і — завернуло, — сказала Мотря, і очі її заволіклися тугою.
Місяць ховався за хмари.
БІЛИЙ СНІГ
В бахмацькій сторожівні, в старшинській половині бунчукові товариші в кості грали. Одному не везло. Що кине — програв. В кармані останні золотівки теліпалися.
— Е, та бо ти, товаришу, не з руки кидай, — говорив той,
що щастя мав, — мабуть, рука тобі не сприяє, кидай з чарки.
— Хай буде з чарки.
Поскидав кості до чарки, покалатав, викинув, — дев'ять.
А другому сім впало. І знов програв.
Бунчукові товариші, сини полкових, а то й генеральних старшин, заслугувалися, повнячи біля гетьмана службу. З дому, звичайно, не бідні, бо батьки не жалували їм грошей, щоб не осоромити себе перед гетьманом, вони бавилися не із-за жадоби гроша, а для розваги.
— Тепер граємо на честь.
— Себто?
— Як матиму гроші, то віддам.
— Пам'ятай же. Кажуть, нині Войнаровський обдаровуватиме нашого брата з гетьманської казни по ранзі й по заслузі.
— По ранзі, то ми всі однаково повинні дістати, а по заслузі — то ти ніщо, а я за двох.
— Хіба тому, що за двох їш.
— А ти за двох брешеш.
І дальше кидали. Щастя поверталося.
Програвший відбивався.
— Не люблю я святого вечора.
— Чому?
— Бо не дають обіду.
— Зато вечеря добра.
— Вдома краща.
— Бо ти мамин син.
— А тебе до дівчат тягне.
— Що, може, негарні шинкарки в Кочубеєвій коршмі на полтавськім шляху?
— Кочубеєва донька краща.
— Мудрагель! Краща троянда від ромену. Та, бач, зависокі пороги на наші ноги.
Чуйкевич сидів за книжкою осторонь і вдавав, що не чує.
— Боже ти мій, таку кралю дістати! Чуйкевич встав.
— Військовому канцеляристові не читається.
— Не даєте.
— Чому ж то?
— Бо балакаєте пусте. Не люблю слухати пустого.
— А може, ваша милість, пане-товаришу, той того, як його, теж у Кочубеїв город задивились. Знаєте казку про отого вовка, що через пліт на капусту дивився, так баба відігнала. Любов Федорівна всякого віджене.
Чуйкевич кинув книжкою в кут.
— Товариші! Як кості, то кості. А Кочубеїв лишіть. Не люблю, як про моїх знайомих чортзна-що говорять. Подивився згірдливо на них, бренькнув шаблею і вийшов.
— О, тому, мабуть, уже добре замакітрено!
— Краще й не треба.
— А жаль. Гарний козак і носа вгору не дере. Товариш, якого пошукати.
— І служить як!
— Довірений гетьманський.
— А диви, й тому дівка світ закрутить.
— І розкрутити важко.
— Навіть не пробуй, поб'є.
— А на шаблю він мистець.
— Хто з нас не мистець на шаблю? Та що з того. На шаблі світ не стоїть.
— Як чий. Наш — то так. Мій батько раз і від одного маху дві голови зрубав.