Шрифт:
— Бо тут життя, а з тої цілої середньовічної схоластики пліснею тхне.
— Скажи це, Андрію, авторам «Свободи вожделінной натурі людской» і «Мудрості предвічной».
— А все ж таки треба колись сказати, бо шкода талановитих хлопців у тій відірваній від реального життя атмосфері умово вбивати.
— Життя не вб'єш. Не бійсь, знайде воно собі щілинку, щоб добутися з схоластичного гробу, як тут. Цей вертеп — це одна сатира, бурлескний образ України. Талановита отся бурсацька голота, їй-Богу, талановита.
— А підівчаться та й у Москву потягнуть чужого хліба шукати.
— Бо нашому братові свій хліб проїдається скоро, а до того там, бачиш, незалежна держава, двір, цар, туди наших, як нетлі до світла, тягне. Але дивімся на вертеп.
На сцену вийшов салдат. Хвалився, кілько то він хохлушок розкохав і кілько хохлів послав чортові в зуби, признавався, що понад усі житейські блага любить горівку й жарене порося. За кожним словом кляв і спльовував крізь зуби. Нахвалившись, добув із штанів пляшину і пив-пив, поки не повалився. Лежить, надбігає кабан і штовхає його: «рох-рох-рох». Рот йому лиже.
Сценка видимо подобається аудиторії, бо плещуть у долоні.
Виходить циган. Дивиться на салдата і каже:
— Також не мав Господь що робити та й сотворив ось яку цяцю, тю! — Бере салдата за ноги і тягне зі сцени. А за хвилину в'їжджає на салдатовій кобилі.
Криця не лошиця, кремень не кобила, Як біжить, то дріжить, як впаде, то лежить.Кобила паде і він з нею:
Пху, побила б тебе лихая година, Пре-пре-прекаторжного батька скотина! Щоб тобі ні стригло, ні брило, Щоб тебе на світі не було, Один в роті зуб держався, Да й той тепер у снігу зістався.Шукає, — нема. Хоче продати кобилу, та ніхто не купує. Б'є її пліткою:
— До шатра, до шатра, до шатра! — Кобила підводиться й вибігає.
Все те так справно, смішно й живо, що глядачі забувають про ляльки і їм здається, немов перед ними справжні звірята й люди.
Циган, як звичайно, голодний. Але не нарікає, лиш жартує на ту тему з сином і жінкою.
Жінка, (питається його):
Чом, цигане, не ореш?А він:
Бо не маю плужка, Тільки в мене пояс є, За поясом пужка. Чом, циганко, не прядеш? Бо не вмію прясти;Циганка:
Із-за гаю виглядаю, Щоб сорочку вкрасти.Циган:
Ходім, стара, До шатра, Фун-фун-фунфора, Проживем без хати.Танцюючи виходять. Входить шляхтич:
Шляхтич:
А цо, панове? Я із дзяда, із прадзяда Уродзони єстем шляхціц. Билем ве Львове, Билем в Кракове, Билем в Кійове, А тераз єстем У ясновельможного пана Гетмана, Ктурему до нуг падам, Жиче здровя і на многая літа!Танцює з панею краков'яка, а йому за спиною танцює його служка. Знамените вдає кожний рух свого пана, аж нараз спотикаються. Шляхтич: (падає й кричить):
А пуйдзь до дябла, лайдаку, я це батогем забіє!Паня зацитькує його, радить втікати, бо козак йде:
Шляхтич:
Цо ти, едукована кобіто, мувіш? Як Бога кохам, Я сам тшидзесцє козакуф забіє.А між тим за сценою чути спів «Та не буде лучше. Та не буде краще, Як у нас на Україні…»
Шляхтич зривається і втікає. Входить на сцену козак-запорожець. Він високий, широкоплечий, в червоних, як море, широких, шараварах і в синім жупані.
Запорожець: Ах, панове, яка сила в мене була за молодих літ, тепер не те. Де-де-де-де!
Коли траплялось кому у степах бувати, То той може прізвище моє угадати. А в мене ім'я не одно, а єсть їх до ката, Так зовуть, як набіжить на якого свата. Жид з біди за рідного батька почитає, Милостивим добродієм ляхва називає. А ти як хоч назови, на все позволяю, Аби лиш не назвав крамарем, — за те то полаю.