Трапилося так, що всі десь розійшлися, і ми з Йосале сиділи удвох у квартирі Валахів та грали в шашки, коли тихцем, злодійською ходою до кімнати проникли два чужих чоловіки. Я взяв переляканого Йосале за руку, а сам став пильно стежити за ними. Не мали вони ні сокир, ні гострих вил і нічим не відрізнялися від тих пияків, яких ми часто бачили під дверима шинку на розі Янівської. Лише на рукавах їхніх м'ятих, заяложених піджаків виднілися синьо-жовті пов'язки. У Львові війна породила моду на нарукавні пов'язки, які називали «опасками». Мінлива мода відбивала не стільки уподобання носіїв «опасок», як політичну кон'юнктуру. В різний час, при різних владах, популярними ставали різні кольори: біло-червоний, червоний, червоно-біло-чорний, біло-чорний, біло-синій. У липні 1941 року на вулицях запанувала синьо-жовта барва. Для погромників, які начепили собі синьо-жовті пов'язки, вони служили політичним камуфляжем, а не національною ознакою.

З блискавичною спритністю бандюги обшукали вбогу оселю кравця. Діяли вони злагоджено, відчувався натренований фаховий тандем. Нічого пожиточного для себе не знайшовши, зосередили увагу на великому двоспальному сімейному ложі. Один злодій підійшов до ліжка справа, другий — зліва і розпочали синхронно прощупувати перини і матраци. Чомусь, як правило, прості люди ховають свої заощадження в ліжку під матрацом. Але погромники і там не знайшли собі поживи. Кравець жив бідно. Втомлені, вони присіли край ліжка і, по-змовницькому підморгнувши один одному, перекинулися кількома українськими фразами. Іменували себе навзаєм Грицьком і Семеном — насмішкуватими іменами з українофобських анекдотів. Так як у польській мові відсутня фонема «г», то ім'я «Грицько» звучало у них як «Хрицько», а «горілка» — як «хорілка». Як правдиво згадує той момент Кость Паньківський, «шумовиння, майже без винятку польське, грабуючи та побиваючи євреїв, причіпляло собі блакитно-жовті відзнаки та намагалося говорити по-українськи». Львівські поляки загалом розуміли українську мову, дехто з них був навіть переконаний, що знає її, хоч так насправді усеньке їхнє знання вміщалося у десятку нескладних речень. Літературною мовою вони, звісно, не володіли. Але найгірше стояла справа з фонетикою. За малим винятком львівські поляки говорили із помітним акцентом, який відразу зраджував їх правдиве походження. Про те, що погром «вчинив польський мотлох», написав у своєму щоденнику відомий львівський професор-юрист Маврицій Аллєрганд.

Погромники, обшукавши декілька квартир, піднялися на другий поверх. Тут їх перестріли Блязер, Штарк і мій батько, які не витерпіли наруги. Зав'язалася словесна перепалка: з обох боків польська лайка присмачувалася російським матом. Зрештою, як не дивно, злодюги, плюнувши спересердя під ноги, забралися геть. На цьому погром у нашій кам'яниці закінчився.

Інакше події розгорталися у сусідньому будинку номер сім. У цій у стилі віденського модерну високій, гарній кам'яниці жили заможні євреї. Хто з них не спішив відчинити двері, тим погромники виламували замки і били за непокору, а одного старшого чоловіка задушили. Казали, що погромники, не бажаючи поплямити свій одяг людською кров'ю, воліли душити нещасні жертви.

У Львові після кожної зміни влади наступала і цілковита зміна декорацій. Символічна державна емблематика — герби, прапори, написи на установах, пам'ятні таблиці, портрети вождів та інша атрибутика попереднього режиму — враз ставала мотлохом, який потрібно негайно прибрати. Окрім того, наростала хвиля перейменувань вулиць, площ, назв установ, навчальних закладів, кінотеатрів тощо. Для ілюстрацій того, як разом зі зміною політичної кон'юнктури змінювалися назви вулиць, приведу приклад. Одна з центральних львівських вулиць до 1940 року мала назву Лєона Сапєґи, відтак вулиця стала послідовно носити такі назви: Ленінського комсомолу, Фюрстенштрассе, Сталіна, Миру, і нарешті — Степана Бандери. Таким чином, з 1940 по 1990 роки одній і тій же вулиці змінювали назву шість разів. Крім окремих випадків, у подібний спосіб змінювали назву більшості львівських вулиць. Деяким вулицям міняли назву вісімнадцять разів.

Коли у Львові у вересні 1939 року почали знищувати польську державну символіку, то польське суспільство охопив відчай. Поляки намагалися перешкодити знищенню своїх національних символів. Пам'ятаю, як тривалий час не вдавалося зруйнувати польський державний герб, що знаходився у подвір'ї обласної бібліотеки для дітей та юнацтва (вул. Винниченка, 1), через упертий саботаж комунальних робітників. Великий за розміром герб височів на рівні третього поверху, і робітники наводили розмаїті технічні причини, щоб ухилитися під виконання цього завдання. Тоді доручили справу робітникам-українцям, які з превеликим задоволенням взялися за осоружного «білого орла» і миттю розбили його в друзки. На внутрішньому балконі, що оперезує будинок бібліотеки, зібрався тоді принагідний гурт читачів. Коли з державного символу Польщі посипалися на землю розбиті уламки, вони мало не вголос заридали.

У липні 1941 року йшов я вулицею Сикстуською (тепер Дорошенка) униз. По дорозі спостерігав, як з фасаду Головної пошти скинули червону зірку і набір портретів большевицьких вождів, так званий «іконостас». Менші портрети вождів валялися по вулиці, їх просто на брук викидали з різних приміщень державних установ. На перехресті теперішнього проспекту Свободи і вулиці Дорошенка, приблизно там, де знаходиться знаменита «клумба», бовваніла висока, багатофігурна скульптурна група під назвою «Сталінська конституція». Коли я надійшов, бульдозер саме руйнував наочну агітацію большевицької демократії. На прилеглому тротуарі біліли цілі блоки гіпсу, виднілася заіржавіла павутина арматури, гнилі дошки і великі куски фанери та шматки червоного перкалю. Саме з такого нетривкого, дрантивого матеріалу було споруджено скульптурну групу, що мала символізувати облудну сталінську конституцію. Усе це вантажили на автомашини і вивозили на смітник. Перехожі, що з цікавості зупинилися, спостерігаючи за роботою бульдозериста, їдко кпинили і зі Сталіна, і з його псевдоконституції.

Зате від нових прапорів, що появилися на вежі міської ратуші, поляки відводили погляди. Там посередині повівав німецький державний прапор, з яким від біди, вимушено, можна було якось змиритися, бо по чотирьох боках вежі майоріли синьо-жовті стяги, які доводили польських патріотів до шалу. І небезпідставно. Всупереч офіційній польській пропаганді львівські поляки в глибині душі прекрасно усвідомлювали, що Львів є лише штучним польським островом, оточеним українським етнічним морем. І при найменшому сприятливому повороті політичних подій море готове вмить поглинути чужорідний острів, Синьо-жовті прапори на львівській ратуші символізувала історичний кінець польському пануванню в Галичині.

На тумбах для об'яв і просто на мурах будинків виднілися розклеєні плакати з текстом проголошення незалежності України. Кидалися у вічі продовгасті, вузькі афіші, де на червоному тлі білими літерами йшов лаконічний напис: «Україна — для українців». Мусьо Штарк прокоментував це гасло так: «Твердження зрозуміле і справедливе. Україна, природно, має належати українцям, але що на це скажуть німці?».

На відміну від поляків, галицькі євреї не боялися української державності ні в 1918, ні в 1991 роках. Не боялися і в 1941 році. Євреї знали, як я вже казав, що жодна українська політична сила не сповідує ідеологію антисемітизму, і досягти з українцями консенсусу, згоди буде не окладно. Ось, наприклад, що писав про розвиток українсько-єврейських відносин у майбутній незалежній Українській державі визначний діяч ОУН, публіцист і теоретик українського націоналізму Микола Сціборський: «Обов'язком української суспільности є переконати єврейство в тому, що майбутня Українська Держава не заховає в собі для нього ніяких небезпек. Що більше, в умовах цієї державности та її майбутньої суспільно-продукційної й економічної організації — єврейство знайде для себе більш сприятливі умови для праці та існування, ніж воно має їх тепер на окупованих українських землях. При тих модифікаціях, головно економічного порядку, яких зазнає після розвалу окупації Україна, євреї з їх активністю та підприїмчивістю зможуть і для себе віднайти сприятливе положення і принести користь загальному процесові державного будівництва. Зокрема дуже корисним для себе й для суспільства можуть бути євреї в оживленні вільного товаро-комерційного обороту на Україні після большевицького панування.