Не раз потім чув я безглузді по своїй суті балачки, мовляв, євреї без спротиву, мов худоба, йшли на загибель. Ніби існувала для них тоді альтернатива. Ніби сотні тисяч радянських полонених, молодих, дужих військових чоловіків гинули інакше. Коли плем'я готів захопило Рим, що інакшого могли зробити горді римські сенатори, як не зібратися в останній раз на Капітолії і спокійно, мовчки чекати смерті від рук диких варварів.

Людина — смертна. Проте трудиться, планує, сподівається, бореться, любить, народжує дітей, досягає високої мети, втішається життям, Так ніби її існуванню меж немає. А все тому, що часі обставини кончини людині не дано заздалегідь знати. Інша річ, ті, хто засуджені до страти. Їм відомий час і спосіб власної смерті. Правдива мужність приречених полягає в спокійному сприйнятті неминучого, коли іншого реального виходу з безвиході немає. Коли польські жандарми вели в Бриґідках на шибеницю українських патріотів — Біласа і Данилишина, то хлопці роззулися, щоб рідна земля дала їм сили набратися мужності спокійно глянути у вічі катам. І спокійно глянули, і героїчно прийняли смерть. І дізналася про це вся Галичина. А скільки інших українських патріотів мужньо, спокійно прийняли смерть від рук ворогів, хто злічить.

Я зайшов до знайомої кімнати, де мешкали Блязери. Від попередньої зустрічі минуло небагато — якихось два-три тижні, але Блязери настільки змінилися, що мені аж стало не по собі. Малка Блязер враз перетворилася в посивілу бабцю, а завжди бадьорий, рухливий, мов ртуть, Мойсей зів'яв нанівець. Ніби відповідаючи на моє німе запитання, Блязер пояснив: «Мене переводять на іншу, тяжчу роботу, а що трапиться з дружиною, не знаю».

Мамина передача їх все ж таки розворушила. При вигляді добрячого шматка м'яса Блязер хмикнув, а Малка стала міркувати, як його приготувати. Ми коротко, як було прийнято, пошепки поговорили, і я, обіцяючи скоро навідатися знову, попрощався. Чомусь відчув, що бачу їх востаннє. Переступаючи через незворушні постаті на сходах, я з полегшенням добрався вулиці. Надворі яскраво світило сонце, стояв погожий день золотої львівської осені. Безтурботно пустився серединою вулиці, адже тут не їздив ніякий транспорт. Навколо панували тиша і спокій. Гнітюча аура страху покидала мене. Йшов я з легким серцем людини, яка виконала потрібну і добру справу.

Коли вже вийшов на пряму і до мосту залишилося не так уже й далеко, раптом побачив есесівця. Як господар у своїх володіннях він неспішно прямував мені назустріч. За час війни я мав змогу бачити мундири різних армій, у тому числі французької, англійської, американської, іспанської, словацької. Мушу зізнатися, німецькі мундири своєю ужитковою доцільністю сподобалися мені найбільше. Чорний есесівський мундир, особливо елегантний офіцерський, нагадував парадний костюм для урочистих випадків. Особливо цей мундир надавався для… похорон. І недарма, він, мабуть, для цього був задуманий. Додам, що актор Тіхонов у ролі Штірліца, мав величезний успіх, частково, як визнають кінокритики, завдяки есесівському мундиру. Гітлерівська націонал-соціалістична ідеологія ділила людство на вищі і нижчі раси. Найвищою расою, покликаною панувати над світом, оголошено, звичайно, германську. В перспективі передбачалося тотальне винищення так званих «неповноцінних» рас. Очищення світу від «нижчих» рас покладали на есесівські формації. Недарма на шапках вони носили зроблену з алюмінію емблему смерті: череп і схрещені кістки. За це їх називали «ангелами смерті».

У перший момент, побачивши «ангела смерті», я подумав: кудись утекти в бік, сховатися, заскочивши в якусь браму. Але згадав, що брами переповнені людьми і сховатися там ніяк не вдасться. «Єдиний порятунок не виказати страху», — подумалось. «Портфель мій порожній, — гарячково міркував я, — сьогодні Блязер не поклав туди записки, а тільки усно передав подяку, грошей при собі не маю. Як запитає, що я тут роблю, відповім, що заблудився». Я став розпачливо згадувати, як німецькою буде слово «заблудився». Крутилося слово «die Irre».

Есесівець наближався. Він здалеку сверлив мене очима і з єхидною усмішкою професійного убивці опустив руку на кобуру пістолета. «Не відводь погляду, — шепнув мені внутрішній голос. — Не відводь!» Зібравши всю волю, я став напружено дивитися йому прямо у вічі. Краєм ока за його спиною побачив міст, а біля нього постать матері. Вона нервово приклала руки до грудей, готова кинутися мені на допомогу. Есесівець бачив, що перед ним світловолосий, сіроокий хлопчина в куртці з хутряним коміром, а вже рік як євреям носити хутрові вироби заборонялось під карою смерті, тобто він бачив, що перед ним явно не єврей. До того ж, на вулицях ґетто вже ні підлітків, ні дітей не було видно.

Ми неухильно наближались один до одного. Не звертаючи нікуди, я йшов просто, як і спочатку, проїжджою частиною вулиці, а він — тротуаром. Погляду від його мутних, водянистих очей я ні на мить не відводив. Коли ми порівнялися, «ангел смерті» відірвав руку від кобури і мовчки погрозив мені пальцем. Так ми розійшлися. Стримуючись, щоб не побігти, рівним кроком я підійшов до матері. Її трусило, як у лихоманці.

— Більше до ґетто не підеш, — сказала вона твердо.

Мабуть, ніщо так не дивує і не гніває людей, які спостерігали за перебігом Шоа у Львові, як твердження деяких єврейських авторів, що львів'яни мало не оплескували та оваціями зустрічали трамвайні платформи, заповнені євреями, яких везли на Янівську чи в Лисиничі на страту. Може і траплялися окремі виродки, одурманені антисемітизмом, які виказували зловтіху, але переважна більшість львівських людей щиро, по-християнськи співчувала приреченим. Побачивши таку платформу, перехожі ціпеніли й зупинялися, схиляючи голови, як під час похорону. Жінки, за природою своєю, органічно не могли не жахатися гестапівським дітовбивством. Не раз я чув жіночі розмови на цю тему: для них найбільшим злочином, який волає до неба, було беззастережно дітовбивство. Церковні структури, як українські, так і польські, намагалися, по можливості, хоч якось рятувати, в першу чергу, саме єврейських дітей.

Одного вечора, коди ми зібралися вдома всі разом, мати розповіла, що зустріла Весту Вайсман і та запропонувала їй взяти єврейську дівчинку, доньку її племінниці, на переховування. Обіцяла за спасіння дитини добрі гроші авансом, а після війни ще більші, бо родичі дівчинки, багаті американські «євреї, готові будуть за врятування кревної дати кругленьку суму. Певна річ, для мами головне тут були не гроші. Вона завжди бажала мати дівчинку. «Якщо справді після війни об'являться багаті американські кревні, то віддамо дитину, а якщо ні, то залишимо собі, — сказала замріяно мати. — Дівчинка білява, синьоока, зовсім не схожа на типових єврейських дітей. І дуже, дуже мила дитина».