Вони проспівали ще кілька куплетів, але колона настільки віддалилася, що я вже їх не розчув.

Довго я стояв непорушно під враженням від маршу єврейських в'язнів Янівського лаґера смерті.

Не раз потім, знову і знову згадуючи цей епізод на Городоцькій, я все більше переконувався, що народ з такою незборимою силою духу, який в обличчя смерті зуміє весело кпити і зі свого трагічного становища, і зі своїх катів, — безсмертний, всупереч усяким спробам його знищити. Мені постійно пригадувалася у тому зв'язку відома з історичних свідчень і опису Гоголя козацька іронія в обличчя смерті, яка дозволяла з погірдливою усмішкою моральної вищості дивитися на свого ката.

Розглядаючи трагічну долю львівських євреїв у роки Другої світової війни, Еліяху Йонес, щоб вкотре підкреслити вину українців, не оминув увагою дивізію «Галичина», солдати якої, за його словами, нібито брали участь у винищуванні євреїв. Розповсюджені твердження про участь дивізійників у придушенні повстання варшавського ґетто (квітень — травень 1943 року) або про їхню участь в антиєврейських акціях в ґетто на території Галичини ніяк не узгоджуються з реальним календарним перебігом подій. Адже, нагадаємо, у жовтні 1943 року, коли дивізія «Галичина» тільки-но почала формуватися у навчальних центрах Сілезії, окупаційні власті оголосили місто Львів «очищеним від євреїв» — «юденрайн». Перед тим, у липні 1943 року, на всій території Галичини були ліквідовані так звані «юлаги» (єврейські лаґери), а їхні в'язні — знищені. Таким чином задумана і здійснена гітлерівцями «Акція Райнгард» з винищення євреїв була завершена в Галичині влітку 1943 року. Особовий склад дивізії перебував у навчальних таборах до кінця 1943 року.

У другу неділю липня 1943 року, напередодні Дня святих апостолів Петра і Павла, наша близька родина традиційно зібралася відзначити іменини мого батька, якого звали Петром. Приїхав старший батьків брат Михайло і прийшов «на Петра» син другого брата — Олекса. Стрийко Михайло повних чотири роки воював в австрійській армії у Першу світову війну, побував у нелюдському, голодному італійському полоні і звідти набрав твердого переконання, що український народ здобуде свободу і незалежність лише шляхом збройної боротьби. Його тісні пов'язання з «організованими націоналістами», тобто з ОУН, не становили для родини таємниці. Молодший, Олекса, — висококваліфікований столяр за фахом — відзначався тверезою оцінкою політичних подій. Батькові подобалася його мудра розважливість.

Коли слова вітання закінчилися і за скромним святковим столом, де на десять душ припадала одна пляшка саморобного вина, розпочалися мляві балачки, Михайло і Олекса повернули розмову на оголошений з великим пропагандивним тріском у травні набір до так званої «Стрілецької дивізії СС Галичина». Тема ця зворохоблювала всеньке галицьке суспільство. Українська молодь Галичини, говорилось, опинилася на роздоріжжі, маючи на вибір три дороги: або зголоситися до дивізії, або, дочекавшись приходу большевиків, йти до Червоної армії, або податися до УПА.

І стрийко Михайло, і Олекса висловились одностайно проти зголошення до дивізії.

— Тепер, коли війна вже програна, — обурювалися вони, — німаки раптом згадали про українців і надумали забирати наших хлопців до свого війська, зрозуміло, в якості гарматного м'яса.

Стрийко Михайло наполягав, що ОУН категорично проти, щоб галицька молодь зголошувалася до німецької дивізії. «Патріотичний обов'язок молоді — йти до лав Української Повстанської Армії», — говорив він.

— Усі «в ліс» піти не зможуть, — зауважив скептично Олекса.

Через кілька днів після татових іменин мій товариш Павло запропонував подивитися парад новобранців, що мав відбутися в центрі міста біля Оперного театру. Павло знав якогось поліциста, який погодився провести нас двох через охоронний кордон до кам'яниці біля самісінького театру. З вікна другого поверху будинку номер сорок один на проспекті Свободи ми з Павлом спостерігали за парадом дивізійних новобранців. Тоді ця вулиця носила назву Адольф Гітлеррінг, а на тому самому місці, де пізніше поставили пам'ятник Леніну, як вже зазначалось, стояв пам'ятний знак Гітлеру у вигляді високого гранітного червонястого куба. Зверху на ньому в темній чавунній чаші горів газ, що мав символізувати вічний вогонь на честь фюрера Великонімеччини.

Ми спостерігали з висоти трибуну, яку німці поставили поперек проспекту, плечима до вхідних брам театру. На трибуні розмістили ряди крісел, щоб високе німецьке начальство не дуже втомлювалося видовищем парадуючих тубільців. Кілька українських цивільних осіб затратилося серед маси німецьких військових кашкетів і бездоганно начищених офіцерських чобіт. Фасад театру і трибуну обліпили державними німецькими прапорами і есесівськими емблемами. На червоних гітлерівських полотнищах виднілися білі кружальця, а в середині — чорні свастики. Навпроти трибуни, за пам'ятником Гітлеру, розмістили стенд зі золотим левом на синьому полі – гербом галицької землі. Вздовж безлюдної алеї стояли попарно дівчата в народних ношах, тримаючи в руках стяги з тим же гербом.