Цирульник вийняв великого годинника, труснув ним раз, другий, приклав до вуха. Упевнившись, що годинник справний, дав знак: можна починати. Прислужники подали катові глечик молока. Мишібрату раптом здалося, що його душать. Він похлинувся, піна виступила в кутиках рота, кілька краплинок бризнуло з носа. Довелося ковтати.

«Ну, якщо цим мене хочуть зламати…»— усміхнувся він в душі. Але глечики підносили один за одним. Холодна рідина потоком лилася в горло. Дикі очі цигана зловтішно спостерігали болісну гримасу на мордочці нещасного. А в кота живіт уже розпух, мов надувна куля, ще один ковток — і він лусне, чвиркне фонтаном ненависного молока. Але в лійці знов дзюрчало.

«Прощайте, друзі, прощай, сонечко», — подумав Мишібрат і зомлів.

Тоді цирульник, відчувши, як слабне пульс, звелів припинити катування.

Лійку витягли. Хлюпнули в очі водою.

— Скажеш правду? — спитав суддя.

Мишібрат кивнув головою.

Хто викрав королівну Віолінку?

— Ци… ган… Мо… золь… — прошепотів кіт.

Заскрипіли по пергаменту пера протоколістів.

— Та де ж запеклий злочинець, — перемовлялися на лавах судді. — Нічого не вдієш, спробуємо колесо, треба зламати його впертість… — І почалося колесування.

З кутка витягли заіржавілу махину, що віками стояла без діла. Циган шнуром вправно прив’язав Мишібрату хвіст, лапки притисли защіпками до стіни. Другий кінець шнура перекинули через велике, обтикане цвяхами дубове колесо. Циган закрутив корбу. Заскреготів механізм, загриміли трибки, а давно не мащена корба злісно запищала: «Тер-пи, тер-пи, тер-пи».

Мишібрат застогнав, він мало не висів у повітрі, а велике колесо, обертаючись, помалу натягало мотузок. Лапки страшенно боліли, чоло зросив краплистий піт. Бідолаха одчував у натягнутому хвості кожну кісточку, здавалося, ще трошки і хвіст вирвуть. Поруч стояв катів помічник, він співчутливо шморгав носом і обтирав котові мордочку мокрою ганчіркою.

— Хвіст… — стогнав Мишібрат. — Ви мені вирвете хвіст!

Судді мовчали, скреготіла стара машина.

— Несила на це дивитися, — шепнув король Барило, — може, звільнимо його?

— Як несила дивитися, то заплющ очі, — просичав король Цинамон. — Треба ж з нього нарешті витягти правду!

— Ваша милість, — звернувся раптом кат до судді, — чи можна поставити одне запитання цьому негідникові?

Суддя кивнув. Циган заговорив з глумливою ласкавістю:

— Ми вже знаємо, що ти, Мишібрате, невинний, але скажи тільки одне: капрал Пипоть мав щось спільне з викраденням королівни?

Скатований Мишібрат мовчав. Тоді Мозоль ударив кулаком по натягнутому, як струна, хвості.

— Ня-а-а-ав! — зойкнув по-котячому підсудний.

— Він признався! — з тріумфом гукнув кат, — Ви чули: ясно сказав, що мав! А якщо півень доклав до цього крил, то й цей молодець теж, і лисиця, бо це нерозлучна трійця.

— Смертна кара, смертна кара, — забубонілії судді, ставлячи хрестики на пергаменті.

«Іменем короля Барила суд засуджує на смерть крадіїв дітей: Мишібрата Нявчуру, а заочно лисицю Хитрусю й півня Мартина Пиптя. Кому вони попадуться до рук, той може безкарно їх убити. Що ж до присутнього тут Нявчури, то вирок має бути виконано на світанку».

Розпустили пута, і Мишібрат безживно зсунувся на мокру кам’яну підлогу.

Судді, грюкаючи пюпітрами, залишали зловісне підземелля. Прислужники покинули напівживого Мишібрата посеред зали. Король Барило втішав близького до розпачу короля Цинамона:

— Терпіння, любий мій, може, вранці він заговорить, і ми натрапимо на слід…

Король Цинамон мовчав, але стиснуті губи й насуплені брови свідчили, що в його душі визрівають грізні рішення.

У глибокому підземеллі з тихим сичанням догоряли смолоскипи, останні піщинки з шурхотом пересипалися в пісковому годиннику.

Ніч чекання

Півень більше не міг витримати в самоті. Остогидло визирати крізь прочинену віконницю. Здавалося, що він скоріше про щось дізнається, коли сяде біля дверей. І капрал збіг крученими сходами до головного залу.

Сиві димки з люльок снувались у світлі ламп. В альковах біля колон, попиваючи золотисті меди, гомоніли лицарі, проїжджі купці й міщани. Капрала Пиптя відразу запросили до компанії. Крізь грубі грані скляниць яскрилось червоне вино. Півня дрижаки брали на саму думку, що така Ж червона і кров його вірного друга й побратима, яку, може, завтра проллє кат. І він не зводив погляду з дверей, чекаючи на цапка. Але товариші з часів давніх походів підступали до нього, панібратська ляскаючи по плечу, й весело забалакували.

Що він мав робити? Розважався й собі з усіма. Але тривога за ув’язненого приятеля не давала йому безоглядно поринути у веселощі.

Марно очікуючи пліток з міста, він чув поряд розмову двох п’яничок. Ця пара була з тих шахраїв і хвальків, які, одержавши від короля лицарське спорядження й дукати на дорогу, виїздили за місто і в найближчій корчмі пропивали гроші й коні. Потім пішки вертались до замку, розповідали про свої пригоди й присягалися, що вже напали на слід, показували гулі та синці, яких понабивали, сп’яну звалившися з лави. Скаржилися слізно, що на них підступно напали й пограбували. Мовляв, мало не наклали головою, захищаючи королівну! Та як тільки видурювали нову допомогу й напихали грошвою калитки, одразу зникали в заулках, і найчутливіші носи поліцейських собак не могли винюшити їхніх слідів, що губилися серед запахів солоного мигдалю та смажених на рожні шашликів. Часом ці два пияки виринали з сутіні досвітку, тримаючись попідруки, і будили сонних міщан, виспівуючи на все горло.