Під згуки то зростаючої, то змовкаючої стрілянини поїхали ми в дальшу дорогу. На мості біля Києва І. якісь люди сигналізували червоними світлами, над потягом просвистіла черга (серія) із скорострілу від сторони Києва I. Розрізуючи воздух, пронісся з боку міста, десь понад возами, гарматний набій, заскомлів і бухнув коло Кадетського корпусу.

Стація Київ II. Злізаю з вуглярки. Довго і даремно блукаю з невеличкою охороною озброєних гайдамаків поміж залізн. рейками (торами), забитими потягами, порожняками і з майном; багато возів із кіньми, що вже поздихали. Перед нами втікають якісь постаті, що порались по возах. Гурток селян витягає з возів напів живих коней, які хитаються на ногах, – кудись їх ведуть між потягами, а зовсім – близько-близько гукають зрідка гармати, чути як виє вилітаючий лаштунок, і десь далеко-далеко вибухає.

Нарешті найшли вільну рейку (тор), який провадив до військового вантажного помосту (місце, де вантажаться і вивантажуються вози). Відсуваючи порожні й повні вагони, якось перепихаю свій потяг до помосту, на якому бруд, похідна кухня, декілька поломаних возів, чотири кінські трупи та один здохлий віл...

Хоч вже й ніч і гайдамаки потомлені, лаштуємось, як до бою. Рухома твердиня – залізничий вагон для вугілля, – стає з боку Києва І., із сусіднього потягу витягаємо дві гармати, які вишкірюють свої набиті гирла в протилежні боки, забезпечуємо від несподіванок гайдамацький ешелон, два "Максими" витягаємо на кручу, якраз над помостом, – обслуга скорострілів влаштовується по малих хатинках на самому верху кручі, два близші до потягу тори звільняємо від возів.

Готово! Тепер можна "явиться по начальству". З невеличкою охороною продираюсь поміж потягами в напрямі на стацію. По дорозі знаходжу той потяг зі зброєю та набоями, що виправили ми з Олевська. Вартові гайдамаки (три відпочивають, два по обох боках потягу вартують) доповідають, що через ці два дні, відколи вони тут, весь час йде грабунок ешелонів; що на стації безладдя, якийсь старшинський відділ формується, якісь вільні козаки, чи пак якісь міські паничі; був правильний відділ Богданівців та кудись пішов, але очевидячки стація Київ II. за "Центральною Радою".

Нарешті дійшов я до стації. Питаю за командантом, – кажуть, на другому поверсі. Іду по сходах, на яких сидять ріжноманітно вдягнені й озброєні люди: довгий коридор теж повний таких же спячих озброєних людей. Попав я у якусь кімнату, де біля скорострілу пораються якісь типи в червоних лямпасах. Вони розмовляють зі собою по московськи, і звуть один другого "ваше превосходительство" – питаю, – кажуть, що в тій нерозберисі, вони, молоді генерали, не хочуть бути без зброї, тому витягли скоростріл та ладнають..

– "Треба розброїти оцю контр-революцію", – бурмотять за моєю спиною гайдамаки.

Воно справді не вадило би, але при таких порядках, як на стації, розброєні за хвилину знову були би зі зброєю, а нам нема чого тратити часу й енергії на дрібну акцію, тим більше, що тії семеро "превосходітельних" зрештою лише влаштовуються "для озброєного нейтралітету". Тому питаю тільки про команданта та дістаю відповідь, що "етот абалдєлий подпалковнік" в кімнаті на кінці коридора.

Іду, переступаючи через спячих, і вхожу до великої кімнати зі столом посередині, за яким якийсь присадкуватий чоловік, у старшинськім плащі мирного часу, видає кільком іншим накази про відшукання гарматчиків та паротягів для відправки на завтра якогось ешелону. Коло стації близько-близько зрідка бухають гармати так, що від вибуху освітлюються мов блискавкою вікна і жалібно дзвонять шиби.

По скінченню наказів присадкувата людина дивиться на мене втомленими очима зі синцями майже до половини обличчя і питає: "Ну, а вам чого?" Доповідаю, що прибув з полком гайдамаків імени кошового отамана Костя Гордієнка та хотів би зорієнтуватись. Відповідь несподівана: "От і добре, ми вас причепимо до ешелону "Охочєкомонників", які мають від'їхати в напрямі на Ворожбу тай поїдете"... Я зауважив, що слід, мабуть, доповісти про прибуття головній команді, бо ж три сотні людей впорядкованих фронтовиків, і до того добре забезпечених, може щось варті. Командант сказав, що він нічого не має проти того, щоби я перебалакав із Шинкарем, який був тоді головним начальником у Києві, та післав зі мною якогось старшину до телефону.

Довго нас не лучили і нарешті я почув розмірний рівний голос, який, вперше по прибуттю на Україну, поставив мені річеві запитання про скількість козаків, стан полку і т. д. Той же голос інформував мене, що є два осередки керування обороною Києва: штаб особливого команданта – Ковенка на Лютеранській вулиці та штаб вільного козацтва на Миколаївській [5] , з якими я мушу перебалакати про свою діяльність. На моє запитання про бажаність чи небажаність виїзду на Лівобережжя, Шинкар категорично заявив, що від'їзд полку неможливий, що кожен стрілець є в Київі на вагу золота.

Хоч мене і здивували два осередки оборони, які розположені так близько один від другого (вулиці в 600 кроках), але почав шукати сполучення із ними.

Першим відкликнулося вільне козацтво, яке зазначило, що їм потрібно підсилити такий і такий район оборони, куди я маю дати в один – двадцять п'ять, у другий – шістдесять, третій – вісімдесять людей і т. д., себто розшарпати полк на кусники, і, не зорієнтованих у Київі людей, розкинути без зв'язку від Подолу до Печерська. Відповівши, що не дам розбивати полку, який тільки в цілости є силою, я дозвонився до штабу Ковенка, але і звідтам посипалися накази: післати 10 людей зі скорострілами туди, 20 сюди і т. д.