Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального кермування армією та підтверджував правдивість "салдатської пантофльової пошти", яка звалася на фронті "кашеварськими ізвєстіями".

Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами круп, м'яса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями, яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші. Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти агітації та можливого розкладу на фронті...

Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7. Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої агітації) дивізії виділити найпевнійший полк для відсилки на Москву.

Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із полків не може бути досить "надійним", при чому цікаво, що найбільш рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком [1] .

Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і про певність частин дивізії, але для... революції.

Грім з ясного неба не зробив би більшого вражіння, як оці дві заяви. Вирішено вислати негайно до штабу корпусу того ж начальника штабу для інформацій про стан дивізії.

Пізно у вечір вернувся я до своєї "мислівні", де був розташований штаб, і негайно за мною прибігли до мене "земляки" порадитися відносно зради, яку підготовлювало "начальство".

"Пантофльова пошта" передала, що резервові полки дивізії можуть окружити козаки та примусово відправити проти революції. Як тільки вийшли "земляки", з'явився вірний мій ординарець (кінний джура), сам киянин, родина якого жила недалеко від моїх родичів і якій ми помагали ще за спокійних та воєнних часів. Він був зі мною з початку війни у всіх боях і моїх поїздках по фронті. Тепер розказував мені, що цієї ночі підготовлялись арешти багатьох старшин, не виключаючи і начальника штабу, та що тільки "земляки" стримують ексцеси разом із більше спокійними рядовими інших національностей, переконуючи, що "їхні" старшини "разом із ними" та нічого злого не вдіють.

От як-то на перших кроках революції виявилася оця страшна прірва поміж вояцькою масою та старшинством російської армії, яка будувалась на недовір'ю одних до других; ця прірва ширшала з огляду на безглузді роспорядки верховного командування, які не відповідали обставинам і настроям.

Необхідно зазначити, що ця прірва була значно меншою між рядовими та тими, які були близькі до "салдатського життя", зокрема між тими, хто належав бодай територіяльно до одної місцевости, причому ця територіяльна спільність сильнійша була не між Великоросами, а головно поміж Українцями, а також поміж Поляками. Останні свідомо від перших днів революції почали національне груповання; Українці з початку тільки горнулись один до одного цілком інстинктивно, а також починали вживати своєї мови в інтімній розмові.

За тиждень після тих подій ціла дивізія вже присягала Тимчасовому Урядові Росії і вже нібито усунено небезпеку розділу між старшинами і мужвою. Але Тимчасовий Уряд був більше ніж тимчасовий для народніх мас революційної Росії, не цілком відповідаючи їх бажанням, а ще більше тимчасовий був він для націй, поневолених Москвою.

Зерно зневіри, засіяне ранійш, росло все більше й більше. Боротьба між урядом та "Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф" почалась в армії спершу "негласним" доглядом за старшинами, а потім постійне напруження поставило на чергу дня питання про явну офіційну контролю роспорядків і вчинків командного складу. Як засіб цієї контролі, створилися цілком революційним шляхом "комітети".

Ріжноманітною була їх структура в ріжних частинах армії: в одних вибирали від кожної частини по одному старшині та по декілька рядовиків; останніх пропорційно до складу частини, чи з огляду на скількість її адміністративних одиниць, чи з огляду на число людей; в інших вибирано певну скількість осіб від кожної частини, незважаючи на їх ранги; в третіх з'їзд представників від частин, вибираних ріжноманітним способом, вибирав з-поміж себе виконавчий орган, який залишився після закінчення з'їзду, як комітет.

Отже, склад комітетів, як видно, був дуже ріжноманітний, майже випадковий. Одиноке, що було спільне для всіх, це переважаюча більшість мужви, а не старшин. Треба додати, що старшини, які попали до комітетів, ділились на три категорії: випадкових, що в більшости нудилися своїм перебуванням у комітеті, погорджували своїми співпрацьовниками рядовиками, саботували чи зовсім не являлися на засіданнях. Демаґоґів, що робили кар'єру на комітеті не тільки своїм підходом під тодішні настрої, а навіть своєю більшою революційністю, ніж сама революція, виносячи найбільше необгрунтовані резолюції і попихаючи маси на дикі й жахливі вчинки.

І невеличку кількість таких старшин, що щиро пішли за революцією, шукаючи в комітетах можливости порозуміння з масами.

Із розвитком революції старшинство все то менше оставалось у складі комітетів, чимраз більше відходило від інтересів мас, займаючи майже вороже до них становище.

У середині самих комітетів йшла велика діференціяція. Невиразні з початку комітети, що їх метою була тільки охорона нез'ясованих для мужви завойовань революції, від так же нез'ясованих контрреволюційних спроб, які уявляли собою старшини, з розвитком революції стали установою мовляв виразно парляментарною з боротьбою партійних груп у нутрі, причому найбільше впливовими спершу були соціялісти-революціонери, що кинули гасло "земля та воля", а потім і вони мусіли відійти на друге місце, віддаючи перше большевикам.