"Павлуша" вздихаючи виходить з кута старих валів, сідає на коня та їде за своїми санітарними в'юками та двома помішниками, з яких одна жінка, туди, де кипить стрілянина і дихає подув смерти.

За деякий час із хутора з вітряками виходить і виїздить ґрупа перев'язаних людей, між ними впоперек коней безсилі тіла двох, що були полковою душею, гордощами, силою.

Бій розгорюється: ось із боку 1-ої і 4-ої сотні відходять ранені, а з південного заходу на просторі між Сулою і вітряками починають летіти кулі майже вздовж розстрільних 2-ої та 3-ої сотні і чи не на задах 4-ої і 1-ої.

Останній резерв полку, пішаки займають той бік старих валів, що спрямовані на Сулу, і починають вогонь по то з'являючихся, то зникаючих постатях, які вперто просуваються до Солоницьких ставків. По червоних лямпасах видко, що це "Донецькі пролетарські полки", які покинули коней і стали гарною впертою піхотою.

Зокрема шкодять ті ворожі стрільці, які ховаються у вершках старих розложистих верб, що ростуть повз Сули і з цієї височини б'ють по всьому, що внутрі старих валів.

Щоби якось протиділати цьому обходові, посилаю взад у село Солоницю одну гармату і наказ сотникові Григорієві спішити всіх їздових, з возів використати всіх легко ранених, притягнути в село "Партизана" і бити по тих, що нас обходять з боку Сули.

Гармата від'їздить, але проїздячи вона передає, що має всього 8 набоїв, а за хвильку підходить Алмазів і докладає, що і в другій гарматі тільки 9 набоїв.

Стрілянина то змагаючись, то втихаючи іде по цілому фронті. В розпалі її, коли вже почали стріляти і "Партизан", обозники і гармати із того берега ставка, облегчуючи дещо боротьбу на правому крилі, приїхав сотник Андрієнко.

Не поспішаючи, хоч і як посвистують кулі в старих валах, злазить він з коня і, прив'язавши його в закриттю коло хати, підходить з докладом: "Набоїв немає, нашого господарського ешелону можна надіятись кожної хвилини, до полку йде поміч – сотня Дорошенківців, один віз крісових набоїв, із-за Сули має підійти німецька піхота. Тих чотирьох полонених – продовжує похмуро Андрієнко – приєднав я до Григорієва, озброївши їх крісами від наших забитих та тяжко ранених. Я привів їх назад зі штабу дивізії, бо всіх полонених передають німцям, а ці наші дурні йшли проти нас, тому що ми за німців панів і буржуазію, але я їм дорогою все з'ясував, так що вони вже тепер добре стріляють отих червонолямпасників".

Андрієнко присів втомлений край старого валу, де притулився штаб, подивився на цей вал і похмурно каже: "Так, батьку отамане! Тут теж колись козаки запорожські вмирали, а проти них, "вірні як собаки" ворогові, реєстрові козаки бились, а тепер хто його знає, хто з нас реєстровий, чи ми, чи ті, що там... Нам Скалозуб з "низу" Сулою не пливе з товариством на поміч, а німці із-за Сули, мабуть, прийдуть, але й ті з чужими проти нас б'ються... Лобода крівавився тут проти панів за простий люд, а ми... От у Натіїва в штабі я тепер усіх лубенських панів застав, як у себе дома, а там на горі (показуючи рукою на "Види") підпанки дивляться. Ох, коби скорше свою державу збудувати, свою владу настановити"...

І дійсно, на "Видах" аж чорніло від цікавих. А скільки там було здорових мужів, що добре вміли кріс в руках держати. Між тим розвивався обхід і з півночі, зліва охвачена 4-та сотня не видержує і загинає ліве крило назад, відкриваючи тим способом міст, по якому єдиному можна було перевести взад коні, бо годі думати перепровадити їх в брід через потік, береги якого так розмокли, що ледви може перебристи людина. Ясно, що не буде можна використати коней, ані для атаки, ані для маневру. Треба було їх просто рятувати з тої небезпеки, якою став лівий беріг потока в околиці хуторів Солоницьких, отже, і потягнулись наші коні по п'ять, по шість на одного коновода, через міст до села Солониці, де коноводи мали поставити їх на припонах, а самі мали скріпити солоницьку залогу, забезпечуючи наше праве крило.

Це був останній час, бо незабаром кулі почали бити по мостових дошках.

У цей мент через міст перебігає декілька людей до штабу, а більший гурток озброєних прилягає за насипом, по якому йде шлях на тому березі.

Це спішить допомога – сотня Дорошенківців. Вона, як і всі наші "сотні" того часу, в силі заледви 43 крісів, але з одним "Максимом".

Командант сотні, зголошуючи своє прибуття, ставить мені офіційне запитання: "Пане полковнику, а хто перед Вашим полком? Якщо це чехо-словацькі легіони, то наш полк рішуче постановив з ними не битись і сотня не може вас піддержати". Діставши відповідь, що перед нами не чехи, сотня пішла на ліве наше крило для піддержання 4-ої сотні та почала звільна відсувати ворожу лаву.

Підійшов і віз з набоями та з його прибуттям змагається стрілянина, але ситуація не кращає, бо на правому крилі все густіше скуплюються "червонолямпасники" з донецьких полків і густіше летять звідтам кулі.

Шеста година по пол., а на гармату тільки по 4 набої... Погано. І як довго тягнеться цей весняний вечір! Як дуже хочеться, щоби скорше згасли оці скісні проміні сонця, що падуть із того берега Сули, граючи блесками на копулі собора в Лубнах й на поверхні ставків між Солоницею та хуторами, що хвилюються дрібними хвилинками, ніби тремтять від попадаючих у них куль.

Стрілянина на правім крилі раптом переходить у страшний клекіт ніби кипіння. В боці села Солониці бухкають чергою три гарматні стріли – останні набої, – тріскочуть скоростріли, і наші пішаки щось дуже починають примінюватись до місцевости, очевидячки не витримуючи вогню.

Все, що ще залишилося озброєного в штабі, біжить туди, і Андрієнко, вимахуючи крісом, починає переконувати хлопців, щоби вони держались та не соромили старих валів, не плямили славної пам'яти. На цей раз ворожа лава не могла піднестись, головно задля бокового вогню "Партизана", але ясно, що перевага вогню по тамтім боці. Наближається кріза і якщо прорвуть тут, то не можна буде відступити 2-ій сотні, а врешті доведеться відходити в надзвичайно тяжких умовах через багнисті береги потока.