Відповіді не було. Була тільки освітлена фарами його «мазди» дорога, майже фізична тяжкість у голові й очі, втомлені від природної нічної темряви та різкої жовтизни штучного світла.

Іван Львович прийшов за п’ять хвилин до одинадцятої. Свіженький, гладенько поголений. На щоках – не властивий для його віку рум’янець.

– Ну як, виспався? – жваво запитав він, увійшовши до вітальні.

– Так.

– Чудово. Ну що, до справи? Снідав?

Нік кивнув.

– Тоді я собі що-небудь приготую нашвидкуруч, а ти поки що налаштуйся на серйозний лад.

Через декілька хвилин вони сиділи за столом. Нік за компанію пив каву, полковник жував бутерброд із сиром. Жував і говорив, залишаючи між словами короткі паузи для їжі.

– Перше – у будь-якій ситуації зберігати спокій, ніколи не вибухати… Роби вигляд, що ти трохи сповільнений, тоді в тебе буде більше часу на обдумування. Друге – коли з ним познайомишся, не грай в інтелігента. Відразу «тикай», стався як до молодшого брата. Побачиш, що дратується, – пом’якшай. Головне, – щоб він ставився до тебе з повною довірою, як до свого рятівника… Сьогодні вночі ви вдвох поїдете в Білорусь, місто Пінськ. Без зручностей, у загальному вагоні. Квитки дам трохи пізніше. Там зупинитесь у привокзальному готелі, виспитеся. О першій годині дня – автобус до Бреста. У Бресті теж переночуєте в готелі, купите туристський ваучер у Польщу. Місто призначення – Познань. У тебе там близький друг, який багато що може. Олександр Возняк, наш колишній. Телефон три п’ятірки чотири два один. Повтори.

– Три п’ятірки, чотири два один. Олександр Возняк.

– Молодець, – Іван Львович посміхнувся. – Не напружуйся, я тобі все запишу! З Возняком ти зустрінешся сам, без Сахна. Возняк тобі розповість, що робити далі. Тепер дрібні деталі…

Полковник витягнув із нагрудної кишеньки піджака пластикову картку «Америкен експрес».

– Знаєш, що це таке?

– У кіно бачив, – зізнався Нік.

– Значить, якесь уявлення маєш. На перші дні отримаєш тисячу доларів готівкою, розкладеш по різних кишенях. Будь економним. Далі, після Польщі, можеш використовувати цю картку. Просто замість грошей. Коли купуєш квитки, сплачуєш за готель. Теж будь гранично акуратним і економним – ніякої розкоші! Усе – найдешевше! Ручка є? Розпишися на зворотному боці.

Іван Львович перевернув пластикову картку, і Нік побачив посередині вклеєну паперову смужку для підпису.

– Свій підпис? – перепитав він.

– Гаразд, покажи, розпишися поки що тут, – полковник поклав перед Ніком якийсь конверт. Нік розписався.

– Годиться, – кивнув Іван Львович. – Прочитати нічого не можна, зате маса карлючок. Те, що потрібно.

Нік акуратно, навіть із деяким хвилюванням поставив свій підпис на зворотному боці картки.

– Ну от, тепер вона твоя. – Іван Львович усміхнувся. – Далі…

Він опустив перед Ніком маленький блок запакованих у пластик пігулок. Вісім штук.

– Якщо відчуєш, що Сахно вийшов із-під контролю і стає небезпечним, – кинеш йому одну в чай, каву або пиво. Однаково. Вони миттєво розчиняються. Сам не приймай! – Він посміхнувся. – Це не аспірин. Це скоріше заспокійливе.

Допивши каву, Іван Львович підвівся з-за столу.

– Обідаємо сьогодні разом, тут, – мовив він майже врочистим тоном. – Я все принесу через кілька годин. З дому не виходь. Хочеш чистого повітря – відчини вікна. Буде нудно – почитай свіжі газети.

– Де? – здивувався Нік.

– В поштовій скриньці з внутрішнього боку вхідних дверей. – Полковник здивовано мотнув головою. – Треба бути уважнішим. Завжди детально вивчи житло, перш ніж розслабитись і лягти на канапу! Ну, бувай, до обіду!

Коли полковник пішов, Нік витягнув із поштової скриньки три газети: «Киевские ведомости», «Всеукраинские ведомости» і «Голос України». Проглянув. Погляд зупинився на статті про труп на даху СБУ. Заголовок свідчив: «Слідство тупцяє на місці». З таким заголовком саму статтю можна було й не читати.

Побачивши на останній сторінці «Всеукраинских ведомостей» кросворд, Нік узяв ручку і раптом упіймав себе на думці, що сам зараз перебуває в «кросвордній» ситуації. Він озирнувся на всі боки. Згадав останні слова полковника, що пішов. «Детально вивчи житло, перш ніж розслабитись!» Його погляд сам собою поповз під стелю. Він уважно оглянув верхні кутки вітальні. Біла штукатурка, ідеальний ремонт.

Йому згадалися монітори в мікроавтобусі. Три монітори в квартирі, й людина могла від них зачинитися тільки в туалеті.

Інакше він просто переходив із одного монітора в інший. Коридор, кухня, кімната…

Нік вийшов на кухню. Вона була крихітна, явно призначена тільки для приготування їжі й не більше. Тут не посидиш.

Проглянув стелю, кутки, верхню частину стін. Погляд зупинився на круглому годиннику над раковиною. Дивне місце, але не більше. Його справді ніде було повісити.

Вийшов у коридорчик. Згадав картинку з «коридорного» монітора. Картинка починалася з внутрішнього боку вхідних дверей на задньому плані. Задер голову догори і побачив у верхньому кутку ліворуч од дверей у кімнату білу коробочку, розміром з пачку сигарет. Підійшов, зупинився під нею. На камеру вона була абсолютно не схожа. Скоріше на датчик пожежної охорони.