А з боку Чигирина, з північного рубежу пустелі, котилася назустріч йому інша лавина – коронні війська, під рукою молодого Потоцького. Тут запоріжці й татари йшли, ніби на весілля, з веселою піснею на вустах; там – зосереджені гусари пересувалися в похмурому мовчанні, без натхнення йдучи на безславну цю війну. Тут – під малиновим стягом старий досвідчений воєначальник грізно потрясав булавою, ніби не сумніваючись у перемозі та відплаті; там – на чолі їхав молодий із замисленим обличчям, ніби відчуваючи свою швидку і неминучу поразку.

Розділяли їх поки що величезні степові простори.

Хмельницький не поспішав, оскільки припускав, що чим більше заглибиться молодий Потоцький у степ, тим більше відірветься від обох гетьманів, а значить, легше може бути переможений. А тим часом нові й нові втікачі з Чигирина, Паволочі, з усіх порубіжних міст українських щодня збільшували запорізькі раті, заразом приносячи й вісті про ворога. Від них Хмельницький дізнався, що старий гетьман послав сина всього лише з двома тисячами війська по суші, [68] шість же тисяч реєстрових і тисячу німецької піхоти байдаками по Дніпру. Обидві частини війська отримали наказ підтримувати безперервний зв’язок, але наказ було першого ж дня порушено, бо човни, підхоплені швидкою дніпровською течією, значно випередили гусарів, які йшли берегом, чий рух вельми сповільнювали переправи через усі річки, що впадали в Дніпро.

А Хмельницький, бажаючи, щоб роз’єднаність ця зросла ще більше, не поспішав. На третій день походу він отаборився біля Очеретної Води, щоб дати війську відпочинок.

Тим часом кінні загони Тугай-бея привели язиків, двох драгунів, які зразу ж за Чигирином утекли з армії Потоцького. Скачучи день і ніч, драгунам удалося значно випередити свої війська. Перекинчиків негайно привели до Хмельницького.

Повідомлення їх підтвердили те, що Хмельницькому було вже про сили молодого Потоцького відомо, та повідомили втікачі-драгуни й новину: що козаками, котрі пливуть на байдаках разом із німецькою піхотою, командують старий Барабаш і Кречовський.

Почувши останнє ім’я, Хмельницький підхопився.

– Кречовський? Полковник переяславських реєстрових?

– Він і є, ясновельможний гетьмане! – відповіли драгуни.

Хмельницький обернувся до полковників, які його оточували.

– У похід! – скомандував він громовим голосом.

Не минуло й години, а військо вже виступило, хоча сонце сідало й ніч не обіцяла бути погожою. Якісь страшні іржаві хмари обложили на західному краю небо; схожі на страховиськ, на левіафанів, вони сповзалися одна з одною, ніби наміряючись затіяти побоїще.

Табір попрямував ліворуч, до берега Дніпра. Цього разу йшли без шуму, без пісень, тулумбасів і литавр, але поспішно, наскільки це дозволяли трави, такі тут буйні, що полки, котрі продиралися крізь них, інколи зникали з очей, і кольорові знамена, здавалося, самі собою пливли у степовім просторі. Кіннота прокладала дорогу возам і піхоті, але ті, ледве просуваючись, невдовзі лишилися далеко в тилу. Ніч тим часом опустилась у степу. Величезний червоний місяць неспішно викотився в небеса; раз у раз опиняючись за хмарами, він розгорявся і згасав, наче ґніт, що його намагається задути поривчастий вітер.

Час наближався вже до півночі, коли перед очима козаків і татар постало чорне велетенське громаддя, що виразно бовваніло на темному просторі небес.

Це були стіни Кодака.

Передові загони під прикриттям ночі, ніби вовки чи птахи нічні, обережно й тихо наблизилися до замку. Раптом та й удасться оволодіти сонною фортецею!

Та зненацька блискавка на валу розірвала морок, страшенний гуркіт струсонув дніпровські скелі, й вогненне ядро, прокресливши в небі полум’яну дугу, впало у степові трави.

Похмурий циклоп Гродзіцький давав знати, що не дрімає.

– Пес одноокий! – пробурмотів Тугай-бею Хмельницький. – У темряві бачить.

Козаки обминули замок, про штурм якого зараз, коли проти них самих ішло коронне військо, нічого було й думати, і рушили далі. Пан же Гродзіцький стріляв їм услід так, що стіни фортечні двигтіли, та не для того, щоб шкоди завдати, бо військо проходило на значній відстані, а затим, аби попередити своїх, що підпливали по Дніпру й могли опинитися десь неподалік.

Передовсім стрілянина кодацьких гармат одгукнулася в серці та вухах пана Скшетуського. Молодий лицар, якого за наказом Хмеля везли в козацькому обозі, на другий день тяжко рознедужався.

У сутичці на Хортиці він хоча й не дістав жодної смертельної рани, та втратив стільки крові, що життя в ньому ледве жевріло. Рани його, по-козацьки доглянуті старим кантарієм, відкрилися, почалася гарячка, і тієї ночі лежав він у напівбезпам’ятстві на козацькому возі, нічого про Божий світ не відаючи. Опритомніти його змусили гармати Кодака. Він розплющив очі, трохи підвівся на возі й огледівся. Козацький табір пробирався в темряві, наче вервечка привидів, а замок гуркотів і клубочився рожевими димами; вогняні кулі скакали по степу, із хрипінням і гарчанням, як розлючені пси; і, коли пан Скшетуський побачив це, такий відчай, така туга охопила його, що він готовий був померти, лише б понестися душею до своїх. Війна! Війна! А він у ворожому стані, беззбройний, безпомічний, без гадки навіть устати з воза. Річ Посполита в небезпеці, він же не поспішає її рятувати! А там, у Лубнах, напевно, вже військо виступає. Князь із блискавками в поглядах літає перед військом і в який бік булавою кивне, там одразу триста списів, наче триста громів ударять. І в ту ж хвилину різні знайомі обличчя почали з’являтися перед намісником. Невеличкий Володийовський мчить на чолі драгунів, і хоча в руці його повсякчасна тонка шабелька, та це всім рубакам рубака: з ким ізбрязне клинок, той, вважай, уже в могилі; а ось і пан Підбийп’ятка замахується своїм катівським Зірвиглавцем! Зітне він три голови чи не зітне? Ксьондз Яскульський об’їздить корогви і, здійнявши руки, творить молитву, але, як старий жовнір, не втерпівши, раз по раз гарикає: «Бий! Убивай!» А ось же й панцирні схилили мечі на піввуха кінського, полки рвонули з місця, розганяються, мчать, битва, шквал!