Отже, насамперед потрібно було викопувати ґрунт там.

Затріщали будинки, і, щоб та робота не переривалася, повітря аж до пагорба (його контури майже зливалися із земляними валами) розітнув жахливий гуркіт інших двох бульдозерів.

Ближче до вечора ті звуки поступово розвіювалися услід за туманом, і землекопи, раптово закинувши роботу, з останніх сил подерлися на вали довкола. Під сонцем вони угледіли, як бульдозери працюють на всю потужність. Тільки через дві-три години копачі збагнули, що недочувають — ще трохи, й оглухли б. «Це, мабуть, від гуркоту», — сказали вони самі собі та знову взялися до роботи.

А наступного ранку землекопи зауважили, що працюють в цілковитій тиші. Отже, вони стали глухі, мов пні. Вали зростали. Це стало єдиним свідченням того, що всі довкола працюють; роззираючись у різні боки, вони тільки й бачили ці кучугури. Щойно закінчувалася зміна, копачі йшли поїсти перед тим, як укладатися спати чи подивитися (якщо могли дістатися до попередньої ділянки роботи), як рухається решта справ на острові. Кухонні намети встановили на певній віддалі один від одного. Ті, хто працювали далеко від попередньої ділянки, по суті, не бачили нічого, окрім лопати. Зміни вряди-годи й досі могли чергуватися. Проте людям ставало все важче й важче знаходити дорогу серед насипів до кухонних наметів. Харчі також танули на очах, їжа робилася несмачною.

Натомість робочих годин побільшало, зміни чергувалися тільки на папері; відтепер ніхто не мав ні змоги, ні часу з кимось зустрітися поза рамками письмових циркулярів щодо земляних робіт — ті незбагненним чином могли доставлятися до копачів.

Від людей вимагалося працювати ще хутчіше, ще більше. Остров’яни мусили спати на робочому місці, щоб, прокинувшись, миттю братися до праці. Часу на дорогу відтепер не залишилося. Щодо їжі, то її зобов’язані розносити мешканцям малі діти. Такими були останні новини з письмових донесень. По радіо лунали схожі розпорядження, та слухали їх лише самі працівники радіостанції. Адже їхні вуха досі добре чули. Натомість серед решти остров’ян майже не залишилося тих, які не оглухли. Оскільки цього ніхто не знав, по радіо щоденно таки транслювали кілька передач.

На третій день повальної глухоти один із водіїв бульдозера, працюючи там, де найкрутіший схил пагорба збігав до моря, раптом вивалився з кабіни додолу, мов його гахнули по голові. Як з’ясувалося, він помер від серцевого нападу. Бульдозер перекинули сюди разом із бригадою землекопів після того, як знесли будинки вздовж побережжя. Хай там як, а робітники тієї зміни нітрохи не розгубилися, бо заздалегідь отримали циркуляр із вказівками дій у разі чиєїсь смерті. Вони мерщій абияк закопали свого друга в першій-ліпшій кучугурі та негайно повернулися до роботи, посадивши одного з-поміж себе за кермо бульдозера, аби досягти поставленої мети. Землекопи працювали, поки мала дівчинка не принесла їсти. Через неї вони передали вістку про втрату одного з робітників. Під вечір, коли бригада заступала на другу зміну, на місце померлого робітника прибув один з учителів. Цікавість не давала копачам спокою: чи члени Керівної Ради вирішили тепер також працювати на земляних роботах, чи вчителя прислали, бо щось трапилося? Але його нічого не запитували; на запитання бракувало часу.

Учитель також не розповідав, як три дні тому скелище в кінці острова не витримало насипаної землі й обвалилося прямо в море, а вслід за ним рухнув і прилеглий до нього пагорб разом із верхнім кварталом та серединними школами — загинуло чимало людей. Відтепер шлях до вершини, з якої було видно цілий острів, загородили урвища та обвали; члени Керівної Ради не бачили іншого виходу, окрім як узятися за лопату самим, розійшовшись по змінах, та зблизька поспостерігати, в якому стані берег; вони навіть не домовилися, чи зберуться після того знову. Проте вчитель не розповів землекопам і цього. Та й порозумітися глухим було нелегко. Члени ради оглухли, як і всі остров’яни.

Коли дівчинка того вечора не принесла їжу, робітники навіть не збентежилися. Можливо, та трохи запізнювалася, а можливо, вони зарано зголодніли. Бригада пропрацювала до темноти. Далі було нічого роботи. Дівча не прийшло, і люди з’їли половину харчів із власних торбин, які берегли про запас. Коли ж надворі добряче стемніло, вирішили, що найрозумніше наразі відпочити, та лягли спати.

Учитель проснувся на світанку від того, що ломило все тіло так, наче його побили. У ніздрі бив різкий запах сирої землі. Він одразу взявся за лопату. Їжу досі ніхто не ніс. Іти шукати похідну кухню, яка стоїть невідомо де… Йому також було ліньки. Він дістав другу частину своїх припасів — з’їв.

Форма земляних валів змінилася буквально за ніч. За сніданком учитель задумано роззирався. Хоча він і зауважував ці раптові зміни, проте не міг чітко визначити: «Що саме змінилося та де?» Він геть стомився. Ноги ще зранку опинилися у воді. Чоловіка навіть не цікавило, чому його ніхто не розбудив. Однак кілька разів махнувши лопатою, він помітив, що ніде не видно жодного з його нових колег. Земляні вали довкола постійно змінювали форму, проте не збільшувалися — за це він ручався. Обходивши два насипи, він надибав лише кілька пар ніг та держаки кирок, що самотньо стирчали з-під землі. Всі його товариші знайшли собі вічний спочинок.

Йому згадувалося німе кіно. Знову. Покази німих кінострічок, які він ніколи не пропускав замолоду. Покази, на яких лише музика давала знати глядачам, що вони не оглухли… Коли рухнуло скелище, до їхніх вух не долинуло жодного звуку, вони навіть не почули, як задрижала земля. Тільки згодом довідалися про ту подію. Зрозуміло, що й тутешнього обвалу ніхто не міг почути, навіть якби захотів, — він відбувся тихо, без коливань… Окрім того, нітрохи не дивно, що ґрунт під ногами не затремтів. То була сира земля. Учитель хотів поміркувати, чому сам не загинув під нею, намагався знайти якесь пояснення. Потім стало ліньки. Махати лопатою — та й годі.