Втеча, о втеча! Народження образу дня і спокій образу ночі — і те, й те у руслі спокійного плину безчасся! Помалу топились, опливаючи воском, свічки в канделябрі, довкола яких із монотонним і злісним дзижчанням без угаву, набридливо роїлися комарі, невтомно дзюрчав водограй у стіні, й це дзюрчання здавалось частиною невимовно позачасового, нерухомого, океанського плаву; на фризі нерухомо бавилися амурчики, позастигавши в такім неприродно погіднім, такім неприродно глибокім спокої, що він майже утратив свій образ, сливе перелившись у застигло-бурхливу нічну потойбічну тишу без меж і без краю, в одвічній її незмінності, тишу, яка, тінню розроджуючись і тінню насичуючись, довкруж поставала зігрітою диханням печерою снів із їхніми припливами і відпливами, поставала невиразним мовчанням, повитим безгомінню птахів-громів під незахмареним зореплавом. Бо хоч би там хто чи хоч би там що улягавсь чи влягалося на ніч, впиваючись спокоєм, одне одним впиваючись, розкошуючи в тіні, тінь одне одним даруючи, душу до душі пригортаючи, подружжя єднаючи, ховаючи юнку в обіймах коханого, хлопчика — в обіймах коханця, хоч би там що серед ночі ставалося, все це — лише невіддільне і темне відлуння її ще глибшої темряви, відблиск її блискавиць, що розтинають темряву, це — падіння у грозове бездоння, з якого зірвано покривало сну; і хоч би там як ми волали до матері, благаючи захисту від нічної грози, мати від нас так далеко, вона така недосяжна спогадам, що з дитинства тепер час від часу доходить не захист і втіха, а лише невиразний трепет або принаймні напівзнайомий-напівчужий подих давно зниклої батьківщини, подих спокою перед грозою. Авжеж, так і було воно, і хоч оцей такий свіжий, такий приємний опівнічний бриз ще й заносить у вікно прохолоду, хоч він ще й обіймає своїми припливами і відпливами все земне, обдає своїм подихом оливкові гаї і скошені пшеничні ниви, виноградники й рибальські причали, цим єдино-єднальним колихким нічним подихом земель і морів, що перемішує й несе на своїх лагідних долонях-вітрах їхні плоди, і хоч ці лагідні й легкі долоні, опадаючи, ніжно пестять майдани і вулиці, обличчя остуджують, розвіюють дим, угамовують пристрасті, атож, хоч нечутний цей подих, який по вінця наповнює образ ночі, який навіть вихлюпує за її вінця, викличе трепет надр незбагненних земних, що навряд чи коли й бачили світло дня, що залягають глибоко-глибоко у власній пітьмі, десь аж у серці й ще глибше, десь у душі аж і глибше, десь глибоко-глибоко в нашому «я», що й саме стало ніччю, хоч усе так і є й так і буде, — ніщо не поможе; ніщо не поможе, надто вже пізно, й ніщо вже не допоможе; знову стадам сняться напасті, знову ніяк не вгамується шаленство земне, знов не гасне вогонь, знов блискавиці ніщоти спопеляють кохання, і над печерою ночі нависла гроза безчасся.

Втеча, о втеча! Матері не докличешся. Ми осиротіли ще на самісінькому своєму стадному початку й марно кличемо у снах імена, всі вони — порожнє місце у помер-ках цілковитого злиття… А ти, мій юний нічний супутнику, що пристав до мене проводирем, — невже мені ще пощастило-таки тебе докликатись? Чия доля — твоя чи моя? — послала тебе, щоб я міг із тобою порозмовляти? Чи й ти відчуваєш загрозу собі збоку безчасся? Чи зачаїлось воно на споді й твоєї ночі, і через це ти прийшов до мене? Ох, обіприся ж на мене, юний мій брате-близнюче, обіприся на мене; я відведу свої очі від цієї загрози й переведу їх на тебе, бо маю надію — останню надію — зі своєї самотности ще повернутись до рідного краю, з тобою удвох повернутись під темне склепіння оте, що звелося в мені рідним дахом, мною уже забутим, ох, заверни ж бо зі мною до цієї домівки, яка чужиною чужою й забутою знов озивається в жилах моїх і яку я хотів би зробити й твоєю… Може, тоді і чужа чужина не буде мені вже чужою, може, і сам я чужим собі вже не буду; ох, пригорнися ж до мене, юний мій брате-близнюче, пригорнися до мене, і якщо ти смуткуєш за дитинством утраченим, якщо ти смуткуєш за ненькою втраченою, то у мені їх знайдеш, бо я візьму тебе під свою руку, під свій захисток. Замрімо ж іще раз у плинній печері ночі, замрімо іще лиш однісінький раз, прислухаймось разом до ночі, до її сонного плину, до її неминучого царства проміжного і її солодкої дійсности… Ти ще малий, любий мій брате, й не знаєш, з яких глибоченних глибин нашого «я» виринає нічна надія, така багатогранна й багатолика у своїй незмінності, така ніжно-тиха, зачаєна й сповнена туги у своєму пригніченні, що наслухати нам треба ще довго-довго, щоб почути й саму її, і тривогу її, яка нас зусібіч обступає, мов пасма гірського відлуння, мов мури відлуння, мур за муром, немов краєвид невідомий і все ж мовби поклик нашого власного серця — попри все, попри все такий владний, мовби знову ось зараз засяє сяєво давно проминулих часів, попри все такий впевнений і великонадійний, ніби в ньому — все пророцтво остаточного і незворотного… Ох, маленький мій брате, я зазнав цього всього, бо вже старий, старіший за свої роки, бо відчуваю в собі цю крихкотілість і тлінність, я зазнав цього, бо наближається мій кінець; ох, тільки жадаючи смерти, ми жадаємо жити, а в мені, скільки себе й пам’ятаю, жила-стугоніла жадоба смерти і безперервно, невпинно робила своє, тіло моє розрихлюючи й сили мої підточуючи; я постійно її відчував у собі — як страх перед життям і воднораз як страх перед смертю, відчував у ті ночі — скільки разів! — на порозі яких я стояв, на берег яких виходив, безліч ночей, що прошелестіли повз мене, і ясував їхній шелест про неї, і про розлуку, і про прощання, що приходять у сутінках, і було то вмирання, воно пропливало повз мене, і прибувало, й торкалось мене, й омивало, і обливало, затікаючи ззовні й усе ж у самому мені проростаючи. То було моє власне вмирання. Лише на смертному одрі людина пізнає єдність, пізнає кохання, пізнає перехідне царство, лише в сутінках і в прощанні ми пізнаємо сон, темна єдність якого не знає гріховности, пізнаємо, що нам, хто пустився в дорогу, вже ніколи не повернутись назад, пізнаємо саму суть гріховности, яку в собі криє повернення й тільки повернення; ох, малий мій нічний супутнику, коли-небудь усе це пізнаєш і ти, й ти коли-небудь сидітимеш на порозі — на березі свого перехідного царства, на березі прощання й сутінків, і твоє судно буде готове до втечі, до гордої втечі, яка зветься пробудженням і з якої нема вороття. Мрії, о мрії! Поки складаємо вірші, в дорогу ми не вирушаємо, поки вичікуємо у проміжному царстві свого нічного дня, ми щедро ділимось одне з одним надіями-мріями, єдністю туги, кохання надіями, і тому, маленький мій брате, задля надій цих, задля цієї туги не йди вже від мене; ім’я твого, що відкидає тінь, я знати не хочу, не хочу тебе я кликати — ні задля того, щоб у дорогу рушати, ні задля того, щоб повертатись, тільки зостанься зі мною, ти, кого я не кликав і кого не докличешся, зостанься, щоб і кохання зосталось у пророцтві своєму остаточному і незворотному; зостанься зі мною у сутінках, зостанься зі мною на березі річки, і ми помилуємось нею, боячись їй довіритись, далеко від її витоків, далеко від її гирла, недосяжні згортанню початку, одвічно недовідомому, недосяжні останньому, без тіні і хмарки роз’єднанню Аполлонових променів; о, зостанься зі мною, опікуючись і під опікою, я ж бо також волію навіки зостатися із тобою; і ще раз кохання… Чи ти мене чуєш? Чи ти чуєш мої благання? Чи вони іще в змозі почути тебе, себе наслухаючи, від долі втікаючи, мук позбуваючись?

Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.

А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав:

— Надто пізно.

Хлопчина поволі підвів обличчя — з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:

— Надто пізно.

Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей — сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося — нетерпіння, якого він так жадав:

— Так, пізно вже… йди на свято.

Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.

— Іди собі… йди на свято, — ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. — Іди… йди, — знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, — задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.

Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне — до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.

Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика — потріскані, причинялись погано — трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь — либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар — ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, — точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб знов поринути в оті дитячі спостереження, для яких цілком можна було при собі лишити отого малого нічного супутника; ні, йшлося про інше, куди важливіше, остаточніше і незворотніше, про щось таке, реальність чого, певно, дуже велика — така велика, що здатна перевершити навіть реальність поезії з її проміжним царством; ішлося про те, що було, мабуть, реальніше, аніж сутінки й ніч, і не лише реальніше, а через це і більшою мірою земне; йшлося про те, заради чого варто було вбирати у себе всю повноту буття, і дивувало лиш те, що все дитяче і другорядне не щастило притлумити в собі цілком, що картини дитинства, сотні й тисячі тих картин стояли перед очима, як завжди, за всіх часів, що в ланцюгах спогадів, у які ми закуті, перші ланки, мабуть, найважливіші, так ніби вони, саме вони — щонайреальніша із реальностей. Неймовірним, ба більше, сливе неможливим здавалося те, що та наша щонайреальніша із реальностей, якої лишень можна досягти, — всього-на-всього звичайнісінька картина-спогад! А проте в цих картинах — і благословення, й прокляття людському життю, лише в них воно здатне осягнути саме себе; незнищенні вони, ці картини, вони в нас від самісіньких стадних початків, давніші і владніші від нашого мислення, вони поза часом, в них минуле й майбутнє, злилися в них спогади й мрії, вони владніші, дужчі за нас. Він і сам, розпростертий на цьому ложі, — образ-картина самого себе, а образ-картина судна, яке на невидимих хвилях, пірнаючи в них, правувало до щонайреальнішої із реальностей, — то його власний образ, що випливав із пітьми, запливав у пітьму, потопав у пітьмі, він і сам — те неомірне судно, що воднораз — сама неомірність, він і сам був утечею, яка за мету оцю неомірність мала, він і сам був судном-утікачем, сам був метою, сам неомірний був, неозорий, немислимий; обшир безмежний — то обшир його власного тіла, на всю широчінь розпростертий підземний образ-картина ночі, тож він, утративши єдність людського життя, втративши єдність людської туги, вже давно не вважав себе владним над власним буттям, бо знав про усі ті окремі куточки і закутні, на які, очевидно, розпалось його неподільно розпростерте над нескінченністю «я», знав про всі оті полчища демонів, що владу над ним перебрали від нього самого на себе, поділивши його на численні свої сфери впливу; ох, то була пошматована, розтроюджена сфера змучених болем легень, і сфера лиховісної лихоманки, що з незнаних, недовідомих, розпечених до червоного жару глибин котилася хвилями аж на шкіру, і сфера бездонних нутрощів, а особливо — ще жахливіші сфери статі, і в обох кишма кишіли змії, і обидві — мов змії, переплетені поміж собою; то були сфери окремих органів тіла й кінцівок, ба навіть пальців, з їхнім власним непогамовним життям; й усі демонічні ці сфери — одні йому ближчі, інші — далекі, одні до нього прихильніші, інші — ворожі одна до одної і до нього самого (найближчі йому й найслухняніші були органи чуттів, зір та слух і їхні сфери) — всі ці сфери тілесного й надтілесного, сувора реальність міцного, як камінь, свого кістяка, — всі ці сфери з їхньою чужістю і крихкотілістю, з потаємністю їхньою і ворожістю, з незбагненною їхньою нескінченністю він усвідомлював, чуттєво і надчуттєво, бо всі вони, а з ними і сам він, немов за загальною згодою, пливли у широкому тому потоці, що сягає за межі всього людського й усього океанського, у тому на припливи й відпливи багатому потоці, який котить хвилі, котить вали вперед і назад, чий прибій, вертаючись до рідних країв, ненастанно б’є в берег серця, спонукаючи його невтомно пульсувати; єдність реальности образу й образу реальности, така бездонно глибока, що в глибинах її навіть геть неоднорідне збирається водно, ще не поєднане, але вже об’єднане задля прийдешнього відродження; о, прибій пізнання, що одвічно накочується на берег дедалі навальнішим потоком, несучи зародки втіхи й надії; о весняний потік, що породжує ніч, породжує втіху й надію, породжує простір; і він, знаючи про глибокий цей образ власного «я», знав і про те, що демонічну стихію здолає несхитна реальність, чий образ не відтворити, не описати, хоч він і охоплює вже всю єдність світів. Бо з образів аж випирає реальність, бо реальність завжди символізує лише реальність… Образи й тисячі образів, реальність і тисячі реальностей, і жодна із них, поки вона окрема, не реальна по-справжньому, але кожна окрема символізує щонайреальнішу із непізнаванностей, яка і становить їхню сукупність. І хоч він уже стільки років чимдалі допитливіше, чимдалі доскіпливіше спостерігав за розпадом і занепадом, що їх відчував у власному тілі, хоч задля цієї допитливости, дивної й подиву гідної, терпів залюбки всі болі і біди недуги, авжеж, і хоч постійно (адже у всьому, що чинить людина, вона вбачає — більш або менш виразно — певний символ) носив у собі бажання, усвідомлене рідко, зате нетерпляче завжди, — носив у собі бажання дочекатись хвилини, коли цілісність власного тіла, яка все дужче і дужче здавалась йому нереальною, таки розпадеться, і що скоріше, то краще, щоб сталося щось надзвичайне, щоб розпад обернувся порятунком, новою цілісністю, остаточним сенсом, і хоч усе це ні на мить не полишало, переслідувало його від ранньої юности, принаймні від ночі тієї в Кремоні, а може, ще й від дитинства в Андах, постаючи то спершу грайливою дитячою полохливістю, то потім гнітючим страхом, що аж памороки відбивав, страхом, який тепер уже стерся із пам’яті так само, як і полохливість, але в ньому весь час нагадувало про себе й запитання про значення таких явищ, і це запитання щоночі виявлялося в усіх намаганнях його услухатись, вдуматись, відчути, й достоту так само, як він лежав у своєму ліжку колись — хлопчиком в Андах, підлітком у Кремоні, — лежав, стиснувши коліна, думками полинувши у мрії-сни, думками і тілом полинувши на судно свого буття, розпростершись понад земними широтами-далями, сам обернувшись на гору, обернувшись на ниву, на судно, на океан, наслухаючи ніч і те, що всередині у ній і зовні, ще відтоді, либонь, здогадуючись, що вже саме неслухання це і становить суть пізнання, задля якого він і мав прожити все життя своє, — достоту так само лежав він і тут, і те саме з ним діялося знов, тут і тепер, діялось цього дня; з ним діялось те, що діялося віддавна, проступаючи все виразніше і виразніше, діялось знов і знов, він чинив те, що чинив ціле життя, але тепер уже знаючи відповідь: він наслухав смерть.

Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, — і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а сам'e лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом — і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, — безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом — непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.