Встановлений у поліцейській дільниці поліграф сільські жандарми бачили вперше, тож навкруг нього роїлися домисли. Оператор, що прибув із Парижа разом з інспектором Попілем, дещо театрально налаштовував машину, її ізоляція, розігріваючись, додавала запаху гарячої вати в просяклу цигарками й потом тутешню атмосферу. Нарешті інспектор, що вдивлявся в Ганнібала, поки той розглядав детектор брехні, виставив із кімнати всіх, окрім хлопця, себе й оператора. Поліграфіст приєднав контакти до Ганнібала.

— Назвіть ваше ім’я, — наказав оператор.

— Ганнібал Лектер.

Голос хлопця звучав різко.

— Ваш вік?

— Тринадцять років.

Пера поліграфа рисували на папері рівні чорнильні лінії.

— Скільки часу ви живете у Франції?

— Шість місяців.

— Де ви познайомилися з різником Момундом?

— Ми ніколи не знайомилися.

Пера не дриґнули.

— Проте ви знали його.

— Так.

— Ви мали сутичку, тобто бійку, з Полем Момундом на базарі в четвер?

— Так.

— Ви школяр?

— Так.

— У вашій школі школярі носять уніформу?

— Ні.

— Ви маєте якусь осудну інформацію стосовно смерті Поля Момунда?

— «Осудну інформацію»?

— Відповідайте тільки «так» або «ні».

— Ні.

Гори й долини в чорнильному пейзажі малювалися плавно. Ані підвищення тиску крові, ані пришвидшення серцебиття, дихання рівномірне й спокійне.

— Ви знаєте, що різник мертвий?

— Так.

Поліграфіст щось підкрутив у своїй машині.

— Ви вивчали математику?

— Так.

— Ви вивчали географію?

— Так.

— Ви бачили мертве тіло Поля Момунда?

— Так.

— Ви вбили Поля Момунда?

— Ні.

Жодних примітних стрибків у чорнильних лініях. Оператор зняв окуляри — це був сигнал інспектору, що допит завершено. Відомий грабіжник з Орлеана, за яким тягнувся довгий шлейф розслідуваних поліцією злочинів, зайняв місце Ганнібала. Інспектор Попіль радився з поліграфістом у бічній кімнаті. Попіль розмотав паперову стрічку.

— Пустота.

— Хлопець ні на що не реагує, — сказав поліграфіст. — Він або отупілий сирота війни, або в нього монструозні запаси самоконтролю.

— Монструозні, — погодився інспектор.

— Ви спершу допитаєте грабіжника?

— Він мене не цікавить, займіться ним самі. А я влуплю йому пару разів на очах у хлопця. Ходімо?

На пригірку, на схилі дороги, що веде до села, застиг мотовелосипед із вимкнутим двигуном і фарою. Їздець був у чорному комбінезоні й чорній масці-балаклаві. Мопед беззвучно виринув з-за рогу в дальньому кінці порожньої площі, зник на мить за поштовим фургоном, що стояв перед поштовою конторою, знову з’явився і поїхав геть, їздець напружено крутив тугі педалі, мотор він завів лиш за горбом, подалі від села.

Інспектор Попіль і Ганнібал сиділи в кабінеті начальника дільниці. Попіль прочитав напис на командантовому флакончику — «Clazoflat», [52] і вирішив прийняти дозу.

Потім поклав паперовий рулончик поліграфічної стрічки на стіл і дав йому щигля. Стрічка розмоталася, показавши довгу лінію невеличких пагорбків. Пагорбки виглядали, мов підніжжя якогось затягнутого хмарами гірського хребта.

— Ви вбили різника, Ганнібале?

— Можу я поставити вам питання?

— Так.

— Від Парижа неблизький шлях. Ви спеціалізуєтесь на смертях різників?

— Моя спеціалізація — воєнні злочини, і Поль Момунд підозрювався у кількох. Воєнні злочини не закінчуються з війною, Ганнібале.

Попіль зробив паузу, щоб прочитати рекламний напис на обох боках попільнички.

— Можливо, я розумію ваш досвід краще, ніж будь-хто.

— Який мій досвід, інспекторе?

— Ви осиротіли під час війни. Ви жили у казенному закладі, ховаючись сам у собі, ваші рідні загинули. І раптом, раптом ваша красуня-мачуха компенсувала все.

Шукаючи контакту, Попіль поклав руку Ганнібалові на плече.

— Один лиш її запах проганяє геть табірний дух. А тут якийсь різник виливає на неї бруд. Якщо ви вбили його, я можу це зрозуміти. Скажіть мені. Разом ми зможемо пояснити магістрату…

Ганнібал відхилився на стільці, подалі від Попілевої руки.

— «Один лиш її запах проганяє геть табірний дух?» Пане інспекторе, можу я вас спитати, чи ви часом не складаєте віршів?

— Ви вбили різника?

— Поль Момунд убив себе сам. Він умер від глупства й хамства.