– Осьде він виходить, – показав Франк на вікно, що відображало один з тюремних коридорів.

Симон і Карі побачили молодого чоловіка, що вийшов з камери і незграбно побіг на камеру. На ньому була біла сорочка, яка сягала майже колін, і ще Симонові подумалося, що перукар у хлопця навіть гірший, ніж у нього самого: зачіска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знімали.

Молодий чоловік зник з кадру. І за мить вигулькнув в іншому.

– Тут Лофтус долає шлюзовий перехід, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме він заподіє рідн'i тюремних офіцерів, якщо хтось із них намагатиметься зупинити його. Але найцікавіше те, що відбувається в перевдягальні для персоналу.

Вони бачили, як Лофтус забіг у кімнату з шафами; але замість того, щоб прямувати просто до виходу, він повернув ліворуч і зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказівним пальцем по одній з клавіш, і годинник у нижній частині екрана зупинився.

Франк перевів курсор на годинник і встановив час 7:20. Потім він почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимі. Службовці в’язниці з’явились у віконці на екрані. Вони заходили в перевдягальню і виходили з неї, двері повсякчас відчинялися й зачинялися. Людей неможливо було відрізнити один від одного, аж доки Франк зупинив зображення на екрані, натиснувши іншу клавішу.

– Осьде він, – сказала Карі. – Він тепер в уніформі та в пальті.

– Форма і пальто Сьоренсена, – підтвердив Франк. – Напевне, він перевдягся і чекав у роздягальні. Сидів на лавці, не піднімаючи голови, – вдавав, буцімто зав’язує шнурки або щось у цьому роді, доки інші заходили і йшли геть. У нас така кількість персоналу, що ніхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився після зміни. Він дочекався піку ранкової метушні і вийшов з рештою. Ніхто не впізнав би Сонні без бороди і довгого волосся, які він зрізав у себе в камері і заховав у подушку. Навіть я не впізнав.

Іншою клавішею він перезапустив відтворення, цього разу з нормальною швидкістю. Екран показав молодого чоловіка у пальті й уніформі, який виходив через чорний хід саме у той час, як Арілд Франк і людина із зализаним назад волоссям та в сірому костюмі заходили у ті самі двері.

– І охоронці на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, після зміни ми випускаємо автомобілі та людей без перевірки їхніх документів. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повної процедури. Але відтепер ми саме так робитимемо щозміни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзі, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузі чітко пролунало придушене позіхання Карі як реакція на Симонів відгук щодо вітального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нічого не відповів, вдивляючись у постать на екрані, що саме проминала охоронців на блокпосту. Щось змусило Симона усміхнутись. Він зрозумів, що це хода Лофтуса. Він упізнав його манеру.

Марта стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилась на двох чоловіків, що стояли перед нею. Вони не могли бути з відділу боротьби з наркотиками: вона знала практично всіх офіцерів з того загону, але цих двох вона ніколи раніше навіть не бачила.

– Ми шукаємо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у витті сирени швидкої допомоги, що промчала позаду них, по вулиці Вальдемара Тране.

– Що? – прокричала Марта.

Вона питала себе, де вона бачила такі чорні костюми, як їхні. У рекламному ролику?

– …Сонні Лофтуса! – повторив менший з двох.

У нього було світле волосся, а ніс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломів. Марта бачила такі носи щодня, але цей, подумалось їй, – результат занять контактними видами єдиноборств.

– Ми ніколи не розкриваємо особисті дані наших мешканців, – повідомила вона їм.

Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким півколом навколо голови, показав їй фотографію.

– Він утік із в’язниці Статен і вважається небезпечним.

Промчала інша машина швидкої допомоги. Тоді він схилився над Мартою, викрикуючи їй просто в обличчя:

– Отож, якщо тут, у вас, він замешкав, а ви не в змозі нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашій совісті. Ви це розумієте?

Отже, вони не з відділу боротьби з наркотиками. Це, принаймні, пояснює, чому вона не бачила їх раніше. Вона кивнула, вивчаючи фотографію. Подивилась на них знову і була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вітру кинув їй в обличчя пасмо її темного волосся. Вона хотіла спробувати ще раз, як раптом позаду неї розлігся зойк. То репетував на сходах Тої.

– Ой, Марто, Бурре порізався! Я не знаю, що робити! Він там, у їдальні.

– Влітку люди весь час приходять і йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильців воліють спати в парках, просто неба, а тим самим звільняють місця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…